За принципом Контрасту

Скандально відомий пам’ятник львівському Моцарту, що за останні двійко місяців зазнав жаских фейсбучних поневірянь та навіть встиг пережити петицію про знесення, ще до свого оприлюднення став об’єктом мистецьких рефлексій. На замовлення фестивалю LvivMozArt, для відзначення 230-річчя від дня народження Франца Ксавера Вольфґанґа Моцарта, композитор Богдан Сегін та поет Остап Сливинський створили музично-літературну композицію. А наприкінці серпня під час відкриття скульптури на площі Маланюка відбулась прем’єра «Меланхолійної кантати на честь львівського Моцарта» для читця, хору, оркестру, солістів та електроніки. Вдруге її озвучили у Концертному залі Людкевича, що дозволило по-новому відчути художню цінність твору. 

Композиція побудована на перетині двох важливих для Франца Ксавера Моцарта особистих сюжетів, — таких, що вплинули на його творчість та плин життя. Перший сюжет — це взаємини митця і міста як простору прихильності та відчуження, свободи та боротьби за визнання. Адже Львів споконвіків був містом аристократії та міщанства, карнавалів та народних гулянь, місто багатьох мов і культур. Саме він став найважливішим для Франца Ксавера не лише як простір самореалізації, але і як місце, де жило його кохання. Відтак роман Франца Ксавера Моцарта і Йозефіни Бароні-Кавалькабо — це другий, але структурно основний сюжет твору. Він розгортається довкола парадоксу: кохання до заміжньої жінки на все життя прив’язало композитора до Львова. 

Тому як ніколи доречною є «авторська авторефлексія» Юрія Андруховича з есею, цитату якого запозичує своїм титульним гаслом Фестиваль. Частина світу, у яку приїхав Франц Ксавер, називається Галичиною: у ній, либонь, не залишається нічого іншого, як визнати себе постмодерністом», каже Патріарх, і продовжує:

«Галичина вся наскрізь манекенна, лялькова, надута, в усьому і завжди прагне нав’язати Україні свою неукраїнську, настояну десь у таємних сіонських лабораторіях, волю. Галичина позбавлена епосу, в ній споконвіку панує анекдот, причому підлий. Власне кажучи, це безкореневий простір, зручний для всілякого мандрівного племені — звідси вірмени, цигани, караїми, хасиди. Галичина — містечкова батьківщина масонства і марксизму. Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки, і якщо ти не покруч, а, наприклад, Стефаник, то тобі залишається невблаганно спиватися в першому-ліпшому Русові».

Але Андрухович виголошує і думку, що її Фестиваль взяв за своє цьогорічне гасло:

«…саме тут, на цій території, добачаю певні ознаки того, що я сам розумію як “пост-модерне”, тобто перш усього “пiсля-модерне” — таке, що прийшло після модернізму з його сутнісним прагненням модерности, новизни як відповідности часів, прагненням, зрештою, перерваним брутально, ззовні, з кров’ю, попелом і світовими війнами, а також диктатурами, концентраками й велетенськими етнічними чистками — так у цій частині світу було зупинено, вибито, вирізано до ноги модернізм, будь-який — віденський (еталонний), празький, краківський, львівський, дрогобицький, натомість прийшла післямодерністична пустка, велика вичерпаність з безконечно відкритою потенційністю, велика багатообіцяюча пустка».

Про що це? Те, як ідея місця Франца Ксавера Моцарта в Галичині може бути осмислена сьогодні.

У лібрето до композиції, яке створив Сливинський, використані фрагменти текстів львівського Моцарта з його «Концертної подорожі» — мандрівного щоденника для Йозефіни, а також листування композитора. Крім того, у творі використано латинський текст «Гімну Львова» («In caelo stellis») авторства Бартоломея Зиморовича (XVIII століття). Також Остап Сливинський створив для твору власні тексти — діалоги. 

Тож відбитки полікультурності, дбайливо порятовані галичанами з уламків руїн та війн, розгортає у кількашарові сенси «Меланхолійна кантата». Зрозуміло, що написати всерйоз кантату як жанр, що повертає до минулих століть, — навіть намір виникнути не міг. Але ж і у тому описі любові, «яка не могла бути щасливою», «все приречене на вічну меланхолійність», за словами поета. Так постала назва та оповідальна культурна оптика твору, який своїми постмодерністичними пластами зазіхнув на вагоме місце у сузір’ях музичного небосхилу.

А музична складова «Меланхолійної кантати» побудована на поєднанні акустичних звучань оркестру, хору та солістів у поєднанні з електронними. Вона продемонструвала виділення рис постмодернізму у «без»авторському відчуженому трактуванні. Гра у стильовий плюралізм реалізується через тексти (полімовне середовище тогочасного Львова у сценах-діалогах хору), використання нестандартного інструментарію (клавесин, бандура), музичні цитати (Сегін використовує фрагменти з двох творів Франца Ксавера, а саме «Меланхолійний полонез №2» та пісню «Das liebende Mädchen» для сопрано і фортепіано. 

У загальну драматургію композиції інтегровано два українські старосвітські канти: «Взирай з приліжанієм, тлінний человіче» (кант Данила Туптала) та «Щирим серцем і любилем» (кант XVIII століття, анонім). Все це призвело до скасування кордонів між музичним текстом і реальністю, переносячи слухачів у історичну подорож почуттями Франца Ксавера. Всі слова, промовлені персонажем, автори відмежували від власного сприйняття, залишаючи окремішність Моцарта, його життя та його доби (яка власне цей любовний гепіенд й унеможливила) на усвідомлення присутнім. Сила впливу на аудиторію справді виявилась непересічною, і ще довго після завершення твору не вщухали оплески.  

Друга частина концерту несподівано провела паралелі до релігійної тематики у хоровому виконанні. На «Контрастах» цій імпрезі передував цілий хоровий концерт «Мирослав Скорик та учні» у виконанні Галицького академічного камерного хору, однак програма 7 жовтня стосувалась творів другої половини XX століття — Анджея Нікодемовича (який народився у Львові й там провів велику частину життя, а потім виїхав до Польщі), поляка Генрика Миколая Гурецького та латвійця Петеріса Васкса. 

Час великих цивілізаційних змін мусить розпочати новий відлік. «Кров’ю, попелом і світовими війнами» (Юрій Андрухович) в другій половині XX століття завойований інший діапазон мистецтва — і людської совісті в його проявах. Проте хронологічно близькі між собою три обрані твори програми уособлюють притулок релігійності серед бурхливих порухів тогочасності. У митця Анджея Нікодемовича 1980-ті роки стали часом роботи диригентом у Католицькій семінарії, і можливості безперешкодного вислову творчості. «O jak bolejesz Matko», кантата для мішаного хору a cappella (1985) у вибраних частинах цього вечора постала гармонійною стрункою композицією.

Вперше твір відомого авангардиста Генрика Гурецького було виконано на служінні Папою Римським Іваном-Павлом II Високої меси та присвячено Голові Церкви. П’єса «Totus Tuus» для мішаного хору a cappella (1987) звернена до покровительки Польщі Діви Марії й визнана одним з найкращих творів Гурецького того періоду. 

Петеріс Васкс у 1996 році перетворив фразу «Даруй нам мир» із розділу меси «Agnus Dei» у твір для хору з органом. З самого дитинства захоплений церковною атмосферою, син священника, у музиці він відкрив нечувані пласти краси та непідробної щирості — можливо, власне, тієї втечі від модерну в нове життя і культуру нового циклу. Усі твори під керівництвом Володимира Сивохіпа майстерно та з благоговійною увагою до дрібниць виконав камерний хор «Gloria».

Читайте також:

• «День Радості» Антона Стука. Фокус на гостроту буття

• Корисні копалини «Уха»: у майбутнє до витоків

• Джаз і класика: точки перетину