Олександр Козаренко: «Ми живемо в епоху реплік, ретрансляцій, коментувань, але не творення»

Творчість українського композитора та піаніста Олександра Козаренка останнім часом мало висвітлюється у музичному світі. Більший резонанс викликають дискусії довкола Національної премії імені Тараса Шевченка-2021, яку він не отримав, пригадуються його часті сольні виступи на українських фестивалях. Однак Козаренко має власний погляд на загальномистецьку ситуацію. І святкує свій 58-й день народження тоді ж, коли Україна — День Незалежності. 

Яким було мистецьке середовище міста Коломиї у ранній період вашого становлення? 

Коломия споконвіку вирізнялася своїми видатними музикантами — і не тільки класичного напрямку. Варто згадати Василя Витвицького, композитора, який потім жив в Америці й там похований, Кос-Анатольського, який народився в нашому місті. Дивно було б, якби хтось, народжений тут, не продовжував культурної традиції. Місто пов’язане з іменами Емануеля Фоєрманна, першого у Європі концертуючого соліста-віолончеліста (виконавця світової величини!), Ренати Богданської, — про яку ми знали менше, але це була зірка української та польської естрад міжвоєнних і повоєнних років. Всі знають Квітку Цісик, а її тато Володимир працював капельмейстером Коломийського театру. 

Тож я був приречений займатися чимось подібним, тим більше що моєю першою вчителькою була Романа Гумінілович (згодом Клапоущак), сестра видатного композитора Степана Гумініловича. Він жив у Канаді, був великим другом і сподвижником іншого композитора Богдана Весоловського, який багато писав для Ірени Андерс (псевдонім — Рената Богданська), Володимира Луціва — видатних українських співаків, про яких ми знали менше, але врешті ці постаті повернулися до нас. 

Коломия завжди відрізнялася особливою освіченістю людей, які тут жили. Уявіть, що в Коломийській музичній школі працювала Ксенія Кічура, видатна піаністка і художниця, випускниця французької академії, яка розписала церкву XVI століття в Шепарівцях… Цей ряд можна продовжити нескінченно. 

Так сталося, що я потрапив спочатку в клас Романи, а потім навчався у Веслави Ясіновської, учениці випускниці Львівської консерваторії, дружини відомого українського медієвіста Юрія Ясіновського, який не пориває свого зв’язку з Коломиєю. 

Власне, цього року виповнюється 100 років Коломийській музичній школі, і з цієї нагоди, гадаю, під цим гаслом ми проведемо уже 35 музичний фестиваль імені Кос-Анатольського. Сто років не в інституційному сенсі, а ширшому сенсі тих видатних музикантів, які жили, творили та пов’язані були з цим містом. Через те — я не один такий, зі мною вчилися і продовжують навчатися видатні музиканти, які далі творять славу української музики. 

Але широка музична громадськість знає це місто великою мірою завдяки вам. «Eine kleine grosse Kaiserstadt» (маленьке велике цісарське місто — Д. С.).

Ця фраза належить Отто фон Габсбургу, а я саме знаходжусь у місці, де зберігається пам’ять про нього — залі Музею історії міста Коломиї (бо за тиждень маю тут концерт). Так, Коломия зараз не та, що була за Австрії чи Польщі — щось краще, щось гірше, але дух дивного міста, яке жило театром, музикою, літературою, живописом, зберігається і до сьогодні. 

А ще в одному інтерв’ю ви пригадували, що під час вашого дитинства було «так заведено, що всі діти ходили до музичної школи». 

І ходили на танці. Тому я повинен згадати ще одну видатну коломиянку, балетмейстера Дану Демків, яка до сьогодні проживає у місті, слава Богу, вже на 90-ому році життя. До музичної школи всі ходили, бо саме так виникали ці постаті, які порозліталися звідси, але коломиян ви завжди можете розпізнати.

На них всіх лежить тавро Касандри. Є таке культорологічне поняття, яке свідчить про людей, позначених особливою історичною пам’яттю і свідомістю. Маю надію, що це тавро і мене прикрашає.

Водночас ви мали думку, що запросто могли б обрати не мистецьку професію.

Бо було заведено вчитися в школі добре. Моя сестра закінчила школу з золотою медаллю. Я не був такий талановитий в науках, але дуже любив біологію. Думаю, що якби не музика, то став би біологом. Але талановиті діти не переводяться, — якби ви зараз приїхали, то були б захоплені тим молодим поколінням коломиян. 

Але ж те, що ви «зупинились» на музиці — не просто збіг обставин.

Збіг обставин, тому що я мав дуже добрих музичних вчителів, менше розумів в математиці-фізиці-хімії, і мені легше було входити у той музичний світ. Тому що професор Ясіновський регулярно, відколи мені виповнилось 10 років, слухав, що я навчився грати нового. І поволеньки з його легкої руки я поїхав до Львова, а потім і Києва. Так сталося. Історія не знає слова «якби».

Попри професуру, виконавство, чому вам завжди хочеться повертатись? Уявляли своє життя без Коломиї? 

Це місце сили. Забрати з собою його неможливо, до нього можна тільки припадати.

Ви зараз на канікулах?  

Так. Професура у Вільному університеті Мюнхена та Львівському національному університеті імені Франка — два осередки прикладення моїх викладацьких зусиль. У Львові це курс теоретичних дисциплін і один учень з фортепіано. В Мюнхені читаю виключно теоретичні предмети, але завжди стараюся на фінал курсу заграти концерт, щоб показати, що всі теоретичні конструкти нічого не варті без живого звучання. 

Ви прийшли до композиції через піанізм. Як гадаєте, існує певний набір рис характеру, який може бути для цієї професії вирішальним?

Це правда. Найважливіша властивість — це працьовитість. Пригадую, коли я прийшов у клас Мирослава Скорика, то перше, що він сказав — «Ви повинні займатись композицією щодня не менше трьох годин в день, як на фортепіано». Коли ти віддаєш певну кількість часу, то «виписуєшся». Слава Богу, я вирізнявся посидючістю. Зараз не можу цього про себе сказати.

Не займаюся як колись, може через вік — хочеться вигіднішого життя (сміється). Але намагаюся ще щось робити й тішуся, що невдовзі запропоную коломиянам свою програму «Український музичний бідермаєр»: прозвучить музика Лисенка, Нижанківського, Кос-Анатольського, Лятошинського, кілька моїх творів. 

Про належність Лисенка до бідермаєру рідко згадують. 

Я буду виконувати 5 салонних п’єс з ляйпцизького автографа. А це місто було просякнуте його духом бідермаєру. Його видатні вчителі — Рейнеке — на органі, Мошелес як піаніст (учень Черні), — спричинились до збереження віденської традиції піанізму, яка в Україні й була підхоплена завдяки Лисенку.

Авторів, яких ви перелічили, можна назвати тими, хто найбільше вплинув на ваше становлення як композитора?

Може ні. Я б дуже хотів цього, але скажу, що вони зараз найбільше доступні мені за піанізмом. І дуже близькі за естетикою. Сподіваюся, що за рік запрошу усіх на повну монографічну програму з творів дуже мною шанованого Нестора Нижанківського. Він насправді важкий. Його треба грати у 20 років, а не в 58.

А програму з Коломиї я повторю 27 вересня у Будинку звукозапису — влаштуємо годину українського бідермаєру у Києві.

Тож вибір вами виконавської програми пов’язаний з композиторським баченням?

Я розумію, як саме створено композицію та через це шукаю суто піаністичні засоби. Зараз я граю уже не майстерністю, а, як-то кажуть, силою духу. Але все в природі компенсується. На це мене вистачить. 

Якими словами можна пояснити, що це за професія «композитор»?

До сьогодні не знаю. Бо це здатність сприймати тонкі вібрації та вміння їх втілити в музичний текст. Мушу сказати, що ця здатність не є необмежена. Глибоко переконаний, що кожному відведена своя частинка музичної правди, яку мусиш втілити. Я з прикрістю хочу відзначити, що свою частинку правди як композитор я вже сказав. І зараз більше себе реалізую як піаніст. Очевидно, я починав як піаніст і так закінчу. 

Тобто ви маєте на увазі, що довколишні теми поки що не знаходять у вас відповіді?

Можна сказати й так.

---

Ми можемо констатувати брак нових композиторських ідей, і це не тільки в Україні, а повсюди — ми не можемо бути кращими від інших

---

Чи можливо викладати композицію? 

Можна, це таке ж ремесло, як навчання грі на фортепіано, але йдеться про засади композиції. Коли ж говориться про композицію як покликання, тут можуть бути тільки поради. 

Часто є побоювання, що це ефемерна професія. Вона викликає зневіру. Це так?

Думаю, що будь-який фах можна охарактеризувати цими словами. Композиція не гірша і не краща від всього іншого. 

Цей фах підносять як таємничий. 

Так і є, але підставові закони — їх можна навчитися. 

Пригадую ваше відеоінтерв’ю з «Ковчегу-України». Там ви назвались русинським композитором.

Ми всі русини, і це наша історична самоназва. Те, що в нас її відібрали — питання геополітичне. На зміну цій назві прийшла назва «українець». Між русином і українцем нема жодної різниці. 

Чи здається вам, що сучасна музика все більше «відривається» від національних ознак? 

Це природний процес, бо історія музики постійно рухається від універсального до національного і навпаки. Зараз прийшов час певного універсалізму, але навіть у ньому, думаю, ці ознаки національного можуть здебільшого читатися не так виразно. Вони все одно несуть на собі цю «печать духу», як говорив колись Іван Франко. 

Є українські композитори, яких ви вважаєте найважливішими для музичної історії країни?

Це питання майже риторичне, тому що історія української музики визначена. Нічого не можна переставити. Дилецький, Березовський, Ведель, Бортнянський, Лисенко, Лятошинський та Ревуцький. З сьогоднішніх відійшов Скорик, живий Станкович. Місцями міняти їх можна, однак те, що вони є незмінними пульсарами думки та краси в українській музиці, — однозначно. Бачите, стільки часу вже пройшло від часу творчості Дилецького чи Бортнянського, а їхня музика тільки набуває від року до року. Цим позначені всі класичні твори нашої музики. 

Як ви ставитесь до ситуації з Шевченківською премією?

Премія, яка позначена найвищим іменем в нашій культурі, перетворилася в засіб улагодження чиїхось інтересів. Я можу тільки висловити жаль з приводу того, що для мене ця премія вмерла. Не говоритиму про галузі літератури, живопису чи театру. Вона освячена іменами великих композиторів, які складають основу української музики, а те, що вона стала способом дрібних немистецьких порахунків, не достойно премії Шевченка. 

Що можна побажати нашому музичному мистецтву напередодні Дня Незалежності України? 

Тяжко щось бажати, тим більше, що загальноестетична ситуація у світі дуже несприятлива. Суто музична. Ми можемо констатувати брак нових композиторських ідей, і це не тільки в Україні, а повсюди — ми не можемо бути кращими від інших. Ми такі, як всі. І фестиваль «Два дні та дві ночі музики в Одесі» це гарно демонструє — з 13 по 15 вересня саме відбудеться так зв. Постлюдія, конференція з нагодою осмислити ситуацію. Я не хочу бути дуже трагічним, але сподіваюся, що потік творчості прорве цю загальну кризу, яку ми переживаємо. Таке вже бувало, особливо в XX столітті, коли вичерпувалися ідеї, і невипадково Мартинов (Володимир Мартинов, російський композитор — Д.С.) написав книжку «Конец времени композиторов». 

Бо ми живемо в епоху реплік, ретрансляцій, коментувань, але не творення. З поживного ґрунту згадувань, цитувань, колажів виникне нова ідея. Дуже цікаво, що ж за тим горизонтом. 

Для композитора важливо розставити вектори «думання», показати напрямок руху. А вже той, хто обтяжений контекстом, обтяжений творчістю, зможе далі рухатись цим шляхом. Не можна говорити про істину в останній інстанції, тим більше в наш час тотального плюралізму. Єдине, чим добрий цей час — ми в передчутті відкриття. В мене є переконання, що ми живемо на його порозі. Повинен народитися… не Бах, тому що Бах «замикав» епоху. А відкривач, — наприклад, Стравінський XXI століття, який переверне наші уявлення про музику, спираючись на оту дорогоцінну традицію, якою й Стравінський володів, як ніхто. Поживемо — почуємо.

Пропоную «зіграти» в продовження речення. 

Коли я пишу музику, то…

На жаль, уже останні 5 років я взагалі не пишу музику.

Якщо поглянути збоку на те, що я зробив, то… 

То мені вдалося сказати свою частинку музичної правди, яку я був зобов’язаний сказати. Хай вона невеличка, але моя. І я сподіваюся, що, окрім мене, її ніхто не сказав.

Я не люблю музику, в якій… 

Агресія, культ потворності. Ці дві риси я не приймаю. 

Культ потворності — це?..

Люблю музику гармонійну, коли всі елементи музичного вислову «склались». Вони можуть бути дуже авангардними, але повинні, як казав Мирослав Михайлович, триматися купи. Якщо тримаються, нормально. Ні — щось там не те, і це потворно. 

Я часто повертаюсь до думки, що… 

Вся гарна музика вже написана. 

Це так сумно!

Ми можемо тільки уточнити. Або переповісти своїми музичними словами те, що вже сказано до нас.

Критики — це такі люди, які…

Прикро, але ми можемо констатувати, що сучасні критики не люблять музики, не знають її й нічого не роблять для того, щоб жити музикою. 

Свій день народження я проводжу…

В Коломиї.

---

Читайте також:

•  Класична музика незалежної України

•  Скрипалька Мирослава Хомік: «Хто, як не ми мусимо бути амбасадорами української музики у світі»

•  Зірка європейського джазу Кетрін Віндфелд слухає українську класичну музику