Не смійтеся, це класика (або все ж таки смійтеся). Добірка музики до 1 квітня

Martha Stetsko

2 години ago

Уявіть компанію композиторів, які жартують.

Гайдн розповідає анекдот, Моцарт його перекривляє, Саті робить свою вʼїдливу версію, Елгар ображається і йде на перекур, а Лучано Беріо тихенько записує жарт, щоб потім в іншій компанії його повторити.

Звісно ж це вигадка: часові контексти не сходяться — на стендап Гайдна міг би прийти хіба що Моцарт. Але «дістати» одне одного навіть крізь століття їм усім безумовно вдавалося. І хоч словесних жартів збереглося небагато, музика доводить: композитори точно мали неабияке почуття гумору.

Стендап віденських класиків

Усе-таки дамо слово Йозефу Гайдну. Він як-не-як умів працювати з публікою — приспати слухачів солодкими гармоніями, а потім зробити «сюрприз» гучним акордом. Такий собі аніматор XVIII століття.

Та своїм гумором він умів дивувати не лише слухачів, а й роботодавця.

Значну частину свого життя Гайдн провів на службі у князя Ніколауса Естергазі. Одного літа музиканти надто довго затрималися в заміській резиденції князя: сезон затягнувся, оркестранти почали нервувати і, очевидно, смикати Гайдна, аби він вирішив це питання.

Замість того, щоб безпосередньо поговорити з роботодавцем, Гайдн обрав мову натяків — він написав «Прощальну симфонію». А премʼєра виглядала так: після енергійного початку твору настрій плавно змінювався на втому: один за одним музиканти гасили свічки і тихо покидали сцену, поки не залишилися лише Гайдн і його концертмейстер.

Хтозна, який варіант комунікації був би ризикованіший для карʼєри Гайдна і компанії. Але Естергазі ідею зрозумів, і музиканти нарешті отримали заслужену відпустку.

Ще один гуморист епохи класицизму — Вольфганг Амадей Моцарт.

Ви могли би очікувати від його «Музичного жарту» легковажної витівки, а втім це серйозно сконструйована композиція на 20 хвилин — дивертисмент у чотирьох частинах для струнного квартету та двох валторн.

Обʼєкт сміху — колеги за фахом. Моцарт постарався від душі — він зібрав тут усе, що могло б видати недосвідченого композитора: дивні та незграбні гармонії, дисонанси, порушив баланс між струнними та мідними духовими. А ближче до фіналу — придумав валторнам такі партії, на яких ті змушені чемно «помилятися», виконуючи «неправильні» ноти.

Уявіть, яку мотивацію потрібно мати, щоб навмисне ламати свої «правильні» класицизмові мізки, запрограмовані на консонанси та послідовність тоніки-субдомінанти-домінанти.

Скажіть «НІ» романтизму!

Романтизм ми проскочили — і не випадково. Бо далі буде про Клода Дебюссі.

Його гумор був достатньо тонким: хто б додумався шукати єхидний жарт в пʼєсі з його «Дитячого куточка»? А в «Кейкволку Голлівогга» є до чого придивитися: і натяк на джаз (за словами Клода, «кейкволки» — це єдина перевага американської музики), і навмисно кумедний, дещо незграбний танець Голлівогга — афроамериканської ляльки в стереотипному одязі менестрелів.

Але найбільше він посмакував одним кількатактовим штрихом у середній частині — появою теми Ріхарда Вагнера з опери «Трістан та Ізольда», позначеної ремаркою «повільніше, з великими емоціями». Створюється враження, наче це акуратне проколювання романтичної бульбашки — іронічний жест у бік вагнерівського максималізму.

І це не поодинокий випадок, коли Вагнеру дісталося: наприклад, Пауль Гіндеміт написав твір із дуже промовистою назвою: «Увертюра до “Летючого голландця”, як її о 7-й ранку біля бювету з листа грає поганий курортний оркестр».

Висміювання «немодного» романтизму однозначно підсилював і toxic-друг Дебюссі — Ерік Саті. Він отримував справжнє задоволення, підколюючи романтиків усіма можливими методами: від саркастичних назв до ще більш саркастичних музичних форм.

Здавалося б, єдиний шанс вберегти себе від уїдливого жарту Саті — дружити з ним. Але Дебюссі це не врятувало. Легенда каже, що він мав необережність дати колезі непрохану пораду: «приділяти більше уваги формі». Саті прийняв цей виклик:

«Все, що я зробив… це написав “Три п’єси у формі груші”. Я приніс їх Дебюссі, який запитав: “Чому така назва?”. Чому? Просто, мій дорогий друже, тому що ти не можеш критикувати мої “П’єси у формі груші”. Якщо вони мають форму груші, вони не можуть бути безформними».

Жарт ще й у тому, що назва говорить про три пʼєси, а насправді їх сім.

З одного боку під химерними творами ховається критика музики, що загрузла у формальностях. А з іншого — це запрошення слухати по-новому: з простотою і насолодою.

Коротко темперований клавір П.Д.К. Баха

Хто міг би позмагатися з кумедними назвами Саті? Безумовно, Пітер Шинкеле, самопроголошений «останній і наймолодший син з двадцяти з гаком дітей Баха», знаний як PDQ Бах. Його виступи поєднували класичну музику та комедію. Може здатися, що це якийсь аматор насміхається над високим мистецтвом, але це не про Шинкеле — він почав так жартувати ще під час навчання в Джульярдській школі, започаткувавши там щорічні гумористичні концерти.

А тепер про назви. Як вам «Коротко темперований клавір» з підзаголовком «Прелюдії та фуги у всіх мажорних і мінорних тональностях, крім найскладніших»? Або «Фанфари для звичайної застуди»? Чи «Варіації еротики» та «Банальний квінтет»? Але справжній смак у самій музиці, бо, на хвильку, Шинкеле чотири роки поспіль отримував «Ґреммі» за найкращий комедійний альбом.

Тест на вашу нішевість

Якщо існують жарти, смішні для пересічного слухача, то є й «нішеві» — зрозумілі лише вузькому колу поціновувачів.

Один із таких прикладів — Дьордь Куртаг і його цикл «Знаки, ігри, повідомлення». Це вісімнадцять коротких пʼєс соло, у які вшиті омажі на різних композиторів — від Джона Доуланда до Джона Кейджа.

Пригадайте класичну картинку зі «схованими котами» серед багатьох хаотичних деталей: хвостатих треба знайти та порахувати. І це завжди виклик — комусь вдається зібрати більше, комусь — менше. От у Куртага так само — треба постаратися відшукати серед тих знаків, ігор і повідомлень якомога більше прихованих «котів».

Жарти з ефектом «кілька секунд подумати, а потім незручно усміхнутися: “а-а-а… зрозумів(-ла)”» були й у творах Лучано Беріо — «Хрещеного батька італійської композиції» або, як він сам себе жартома називав, «сороки-пастишера». Чому «сороки»? Бо Беріо полюбляв «красти» музику в різних композиторів: від класичних до «Бітлз».

Його «Sinfonia» стала класикою. Найвідомішою є третя частина — вона мов тур музичною памʼяттю: скерцо з «Симфонії “Воскресіння”» Густава Малера стає основою, а поверх нього нашаровуються десятки цитат і алюзій на композиторів ХХ століття.

Як це працює: поки вокалісти цитують фрагменти з «Невимовного» Самюеля Беккета, оркестр починає рух скерцо Малера… але постійно відволікається на інші відсилання: Дебюссі, Шенберга, Равеля, Берга. У процесі цього руху структура Малера поступово руйнується; цитати дедалі більше наближаються до часу самого Беріо — з’являються Булез і Штокгаузен. І зрештою, коли беккетівські тексти стають усе відчайдушнішими — частина згасає. І наостанок залишається відчуття: «а-а-а… тепер я зрозумів(-ла)» (або ні).

Впізнати не на слух, а на запах

Мізки трохи перевантажилися від інтелектуального гумору?

Тоді варто пригадати більш приземлені провокації, які змушували композиторів жартувати.

Наприклад, Едвард Елгар написав «Smoking Cantata» у відповідь на догану свого друга Едварда Шпаєра щодо куріння у його будинку — де, власне, зупинився Елгар.

Спершу композитор запланував грандіозну кантату з пʼяти частин:

Хор нетямущих курців
Шалений оркестровий епізод, що зображає пробудження Е. Шпаєра
Речитатив, у якому виголошується догана
Арія-погроза
Великий хор розкаяних курців

Але, можливо, Елгару просто не вистачило пачки сигарет, щоб здійснити таку величезну роботу. Тож він обмежився короткою версією на 50 секунд — речитативом, де баритон декламує: «Будь ласка, будь ласка, будь ласка, не куріть у залі чи на сходах» — у супроводі повного оркестру, включно з вісьмома валторнами.

Він надав цьому твору опусний номер 1001, а на початку партитури написав: «зразок повчального, алегоричного, вдосконалювального, докірливого, освітнього, переконливого, настановчого, інструктивного, диктаторського, авторитетного, непідлабузницького твору».

Про існування цієї кантати стало відомо лише у 2003 році — її знайшли серед паперів Едварда Шпаєра вже після його смерті.

Коли зайшла мова про запах, гріх не згадати про один омаж у знаменитому творі Карлоса Гарделя — «Por una cabeza» з кінофільму «Запах жінки». Аргентинський композитор і видатний виконавець танго першої половини ХХ століття зумів навіть Моцарта вдало «запакувати» у свою стихію: тема з Rondo in C major, KV 373 дуже органічно стала основою всесвітньо відомого саундтреку. Цікаво, чи Вольфганг оцінив би такий поворот подій – опинитися у танго?

Шопен feat. сучасні композитори

Про цитування композиторів — ті ж самі омажі — варто згадати і в українському контексті.

У 2010 році група ініціативних українських композиторів реалізувала міжнародний проєкт «Шопен: транскрипції нашого часу», присвячений 200-річчю від Дня народження Фридерика Шопена. Ідея проста і підступна: створити своєрідний діалог між великим романтиком XIX століття та сучасними авторами.

Для 24 прелюдій обрали 24 композиторів. Правила гри такі: зберегти оригінальні тривалості мініатюр та впізнавані мотиви Шопена. Решта — повна свобода. Тож поруч із фортепіано зʼявляються флейта, гобой, скрипка та віолончель. І «до дір» заслуханого Шопена вже й годі впізнати.

Цей проєкт — чистий постмодернізм: цитати, ремейки, іронія та гра. Це спроба не лише поговорити з Шопеном, а, можливо, й трохи пожартувати разом із ним.

BohdanSehin · Largo. Transcription of Chopin Prelude N4_(2010)_/ENT_Kyiv-06.12.2010

А висновок такий: гумор, інтелект і творчість — речі тісно пов’язані, і всі вони так чи так притаманні композиторам.

Тож якщо все-таки уявити стендап, на якому сидітимуть не лише Гайдн і Моцарт, а й сучасні композитори, то, напевне, вони мали б бодай трохи посміятися. А можливо — й побитися… Головне — не запрошуйте Вагнера!

Читайте також: