«Після паузи» #1: Музикант і ветеран Стас Невмержицький

Першим гостем нового подкасту про музикантів-військових, які повернулися з фронту, став Станіслав Невмержицький — музикознавець, засновник онлайн-медіа про класичну музику The Claquers, співтворець «Радіо Ісландія» та захисник України. Навесні 2024 року він мобілізувався, служив на Донеччині й повернувся з фронту у жовтні 2025.

Авторка та ініціаторка подкасту Дзвенислава Саф’ян поспілкувалася з ветераном. Публікуємо текстову версію розмови.

Стасе, пригадую твій допис про те, що ти на фронті часто слухав «Багателі» Валентина Сильвестрова. Що ще було у твоєму плейлисті? І взагалі, що слухають твої побратими?

Так, на Spotify знайшов якийсь альбом — там є більшість його «Багателей». Мені легше було під цю музику засинати, заспокоюватися. Крім того, ще я слухав фортепіанну музику Едварда Кравчука — ми разом із ним вчилися в консерваторії. Це було щось повільне, не те що ти хочеш аналізувати. На це не спрацьовує мозок: щось розбирати, думати, пригадувати те, що вчив у консерваторії. Просто аби вимкнутися.

Ну а далі вже — коли я засинав — хлопці мені розповідали, що в мене в навушниках грає то симфонічний оркестр, то ще щось. Я вже того не пам’ятаю. Я просто прокидався зранку, коли мене будили на чергування, а навушники — десь в іншому місці. Потім мені стало краще засинати в тиші.

Хлопці мої слухають дуже різне. Я для себе відкрив, що взагалі слухають військові. Наприклад, я не знав про Nord Division або Тімура Муцураєва — барда, який брав участь у війні проти Росії і співав про це. Це пісні, натхненні тим досвідом. Yarmak — також військовий, воює. Української музики теж багато. Раніше я якось не цікавився, що наші виконавці випускають про війну. Або це щось зовсім недотичне — там Sadsvit або «ДК Енергетик». Але військовим дуже подобається ось цей вайб, цей саунд — він їм дуже близький.

На початку 2024 року ти приєднався до війська. Що тебе спонукало?

Немає якоїсь однієї причини, вони просто в якийсь момент склалися разом. Мабуть, передусім це було відкладене рішення. На початку повномасштабного вторгнення я жив у Чабанах. Селище було відрізане від Києва: громадський транспорт не ходив, авто не було.

Я 24-го чи 25-го лютого зайшов до ТРО: «Ну а що будемо робити, хлопці?» А вони такі: «Та не знаю. У нас один автомат. Будемо з палицями ходити по вулицях». Потім сказали: «Всі, хто хоче в ТРО — зараз вас везуть у Київ видавати зброю». Мої сусіди, теж музиканти, були з авто: «Поїдьмо, будемо воювати». Дали нам автомати — без набоїв, без магазинів. І ми стоїмо з ними, ніхто не знає, що робити. Якийсь хлопець, що вже побував в АТО, дивився на нас і казав: «Боже, ну заберіть у них ті автомати».

Потім нас ніби обстріляли, ми сховалися за бордюр. Якийсь військовий побачив, що я замурзав автомат у грязюці, і насварив мене. А наш старший, який нас туди завів, уже десь змився. Ми зрозуміли, що єдине розумне — здати ці автомати у відділок поліції під розписку. Тоді я собі сформулював: не вмієш — не берись.

А потім загинув мій хороший друг — Іван Кузьмінський. Мій викладач і наставник. Він був дослідником давньої музики, редактором телеканалу «Малятко» — першого україномовного дитячого каналу. Це був великий удар.

Читайте також: «Він спішив жити — щоб встигнути». Пам’яті Івана Кузьмінського

Я поступово почав втрачати розуміння цінності того, що я роблю. Чітко бачив, що стаю неефективним. Навіть досягнення не приносили радості.

І я зрозумів: якщо ти неефективний на тому місці, де ти є — йди воюй.

1 квітня я підписав контракт з Нацгвардією.

Ти був у Серебрянському лісі, на Торецькому і на Покровському напрямках, правильно?

Так. У Серебрянському лісі я був небагато — мав два виходи. А потім нас перекинули ближче до Нью-Йорка, стояли також на околиці Торецька. Потім на Покровському напрямку.  

Щодо операції під Покровськом, це був наш Шостий батальйон. Він був кістяком, навколо якого працювали суміжні підрозділи. Ми тоді дуже успішно стримували наступ росіян. Але як часто буває: коли ми знялися, усе те, що ми стримували, було втрачено буквально за два тижні.

В армії для мене найскладнішим була адаптація. Все нове, мозок підказує, що це повний дауншифтинг. Мозок тобі бреше, що ти «чогось досяг», а ти зараз сидиш у лісі, тебе ганяють, ти землю їси, бо втомився відтискатися. Але якщо ти приймаєш ці нові правила гри — все стає окей.

Я ніколи не «морозився» від задач. Це не були невиконувані речі, але вони бували і небезпечні. Я не дав задню. У мене сумління чисте. Це вже не буде приходити спогадами, що ти щось зробив не так, і через тебе хтось загинув.

До мобілізації ти гостро реагував на «культурний фронт» та російську музику в програмах українців. Як зараз?

Тоді я мусив реагувати. Всі ті слова про принципи та патріотизм були б лицемірством, якби я не пішов воювати. Набридло бачити, як наші за три копійки з росіянами обіймаються в Європі.

Якщо ти відомий диригент чи скрипаль — це не означає, що ти розумна чи моральна людина. Можна людину намавпувати, надресирувати: в школі, в десятирічці, в училищі — там ще дресирувальники. А в консерваторії вже просто дошліфовка.

Мислення надресирувати неможливо. І на цьому наші музиканти паляться. У них логіка: «я хороший музикант — значить, хороша людина». Це не так.

Коли я пішов воювати — для чого мені звертати увагу на дурників? З ними ми потім поговоримо.

А теза «військові прийдуть — порядок наведуть»?

Ні. Я два місяці тому звільнився, і організм тільки зараз почав фізично ламатися. Вилазять усі травми й контузії, на які раніше не звертав уваги через кортизол. Який я порядок наведу? Я радий, що можу з ліжка встати. Ця теза хибна. Для цього є громадянське суспільство, яке має займатися цим «асенізаторством».

Українські музиканти за кордоном часто кажуть, що програми «некасові» без росіян…

Це брехня. Класична музика в усьому світі працює за дотаційною моделлю. Котики, ви живете в Європі на дотації просто за те, що ви такі бідні біженці. У Європі повно грантів, але треба мати совість сказати «ні» людям, з якими не хочеш стояти на одній сцені. Не подобається — приїжджай в Україну. Тут багато свободи: грай халтури, роби концерти на дахах, під землею. Можеш навіть піти воювати.

Спортсмени зараз показують значно більше принциповості, вони їх нокаутують. А наше «я йому ручку не потис»… Та зламай йому цю ручку! Наші їздять на конкурси, щоб заробити 2000 євро, щоб було за що фільтр на Рейтарській піти пити. У Житомирі в училищі нам казали: «чому дурні — бо бідні, чому бідні — бо дурні». Це про кожного третього музиканта за кордоном. Мені не шкода, що хороші колись музиканти стали там халтурщиками. Вони й тут були амебами, ніким всередині.

У Мінкульт взагалі пора правоохоронцям зайти. Перевірити ці дозволи на виїзд, які писали як на верстаті, і тих, хто не повернувся. Папірці перекладати — це складна робота, в ній вигоряєш. Мій приклад з УКФ: я виграв грант, коли вже був в армії. Там шість днів без телефонів працюєш, видають їх раз на тиждень. Мені пишуть: «Вітаємо!». Кажу: «Я в армії, не актуально». А дівчинка на тому боці: «Ви повинні підписати бумажку про відмову». Я не можу фізично! Але без бумажки діло в державній організації не піде. Це ідіотизм.

Ти не бачиш себе зараз суто в музичній професії?

Коли я звільнявся, почав шукати роботу. Роботодавці лякаються слова «ветеран». Вірять, що всі ми поранені в голову і будемо кидатися на людей. Зараз я працюю в SMM-агенції, яка не пов’язана з музикою — це мій основний дохід. В музичних організаціях працюю більше як копірайтер. З музики не вийшов, допомагаю тим, кому потрібен, але став вільнішим.

В Україні зараз більше свободи, ніж коли я вчився. Але зміна поколінь проходить так: той, хто прийшов бити дракона, перетворюється на нього самого. 

Тішить, що вийшла книга про Лятошинського. Постать авторок — Ірини Тукової та Олени Корчової — для мене стоїть навіть вище самого Лятошинського. Це справа ентузіастів і приватного видавництва «Лабораторія», власник якого зараз військовий. Держава за це не взялася, за це взялися професіонали.

Читайте також: «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського». Фрагмент монографії Ірини Тукової та Олени Корчової

Чи змінив тебе військовий досвід?

Мало що змінилося. Цінності ті ж самі. Став спокійнішим, впевненішим. Схуд — приємніше в дзеркало дивитися. А базово — ні.

***

Подкаст виходить за сприяння Фундації польсько-німецької кооперації

 

---

Читайте також:

• «Він брався за все, де міг бути корисним». Пам’яті музиканта і воїна Ігоря Воронки
• Оркестр морської піхоти в російському полоні. Історія визволеного музиканта
• Памʼяті диригента Юрія Керпатенка, вбитого в окупації