Композитор і піаніст Євгеній Дубовик: «Музикантів вчать грати — але не вчать, що робити далі»

Anton Sovva

1 годину ago

Євгеній Дубовик — музикант, чиє ім’я сьогодні з’являється в найнесподіваніших музичних контекстах. Для геймерів у всьому світі воно звучить як частина звукового пейзажу Зони у S.T.A.L.K.E.R. 2. Для прихильників українського прог-року це впізнавані клавішні «Обіймів Дощу». Для джазової спільноти це віртуоз, що сміливо поєднує нео-соул, фюжн, академічні прийоми та формує власну музичну мову.

Євгеній доводить, що сучасний український музикант не мусить замикатися в одній ніші. Випускник Чернігівського музучилища та музичної академії у Києві, він відійшов від стереотипів про академічного піаніста і обрав інший маршрут. Його Yevhenii Dubovyk Project — це творча лабораторія, де виникає музика нової генерації: інтелектуальна і драйвова, технічна і жива, продумана і емоційна.

Але за фасадом успішних релізів і гучних фестивальних лайнапів стоїть довгий шлях внутрішньої трансформації. Ця історія про пошук власного голосу в шумі мегаполісу, вміння знайти своє звучання в академічній системі, про творення нової української культури в умовах війни. Ми зустрілися з Євгенієм, щоб поговорити про цей шлях: перші акорди, великі сцени, творчі сумніви, проблеми та, поза всім, значний розвиток індустрії.

Шлях професійного музиканта в Україні часто починається з дилеми: обирати живу естрадну практику, чи ж піти в монастир академічної освіти. Для Євгенія ця історія стала сюжетом про подвійне життя, де два паралельні світи перетиналися в одній точці, за клавішами фортепіано.

Євгеній Дубовик: Як я прийшов до своєї нинішньої музики? Все почалося з Чернігівського музичного училища. Я починав там як естрадно-джазовий піаніст. Перші твори, які я пробував писати ще в студентські роки, вже тоді були повʼязані з джазом. А потім з’явилася консерваторія. Чесно кажучи, я вступав і в академію, і в Глієра [Київська муніципальна академія музики імені Глієра — ред.], але так склалося, що в консерваторії набрав значно більше балів. Не знаю, як так вийшло, але я опинився там. У мене є відчуття, що ці два заклади йшли зі мною паралельно. Навіть навчаючись офіційно в консі, я все одно постійно ходив у Глієра: на джеми, на концерти, знайомився з людьми. Тож був присутній у двох світах одночасно.

Навчання в академії — це окрема, складна історія. Деякі викладачі ставляться до своєї діяльності настільки серйозно, що просто не визнають існування чогось поза межами академічної музики. Це, на жаль, призводить до сумних наслідків. Я знаю випадки на фортепіанному, композиторському та на музикознавчому відділах, коли люди після навчання були змушені ходити до психотерапевтів. Їх там просто ламали. Змушували писати або грати тільки «так, як треба» і ніяк інакше. Це великі проблеми, і викладачі часто не розуміють, що можуть нашкодити студенту.

Мені пощастило з наставником, ним став Іван Тараненко, тож особисто у мене все складалося добре. На нашому курсі панувала здорова атмосфера: кожен мав свій унікальний творчий почерк, ми не перетиналися й не заважали одне одному. Проте сама система тисне.

Навчальна програма залишається законсервованою: вона не змінюється роками й виснажує студентів застарілими вимогами. І, на жаль, я не думаю, що найближчим часом варто чекати на зміни.

Але люди, що намагалися щось змінити, таки є. Наприклад, Алла Загайкевич (працювала в академії з 1998 року по березень 2023 — ред.). Вона хотіла втілити ідею окремого електроакустичного відділу на кафедрі композиції. Це було б ідеально: люди могли б вступати конкретно на кіномузику або електроакустику і займатися тільки цим, не пишучи нічого зайвого. Алла Леонідівна пройшла школу паризького IRCAM, і її курс дає дуже багато. Але, зважаючи на стан речей, навряд чи з цим відділом щось вийде. Його фактично ліквідували, або ж від нього мало що залишилося. Є ще Святослав Луньов. Він, мабуть, єдиний, хто залишився у сфері електронної музики в академії. Це сумно.

Читайте також: Антологія української електроакустичної музики в історії EM-visia від композиторки Алли Загайкевич

Щодо джазу в академії, то ситуація тримається на ентузіазмі окремих людей, як Олександр Саратський та Усеїн Бекіров. Багато хто в академії досі сприймає джаз як щось чужорідне, хоча в багатьох країнах джаз вже давно викладають на рівні з класикою. Сучасна класична музика і сучасний джаз часто звучать так, що їх навіть не відрізниш, але у нас цього досі бояться.

Якщо вийти зі стін вишу на вулицю, картина змінюється кардинально. Джазова тусовка Києва пройшла шлях від елітарного снобізму до повної демократизації. Зміни принесло нове покоління і явище Fusion Jams. Музика перестала бути спортом і стала способом комунікації. Особливо вражає масштаб. Те, що починалося як камерні зустрічі для своїх, переросло у рух, здатний збирати тисячні зали. Це свідчить про шалений голод молоді на якісну інтелектуальну сучасну музику.

Євгеній Дубовик: Якщо порівнювати академічне середовище і джазове, то в джазовому зараз ситуація краща. Але так було не завжди. Ще років шість-вісім тому я відчував у цьому щось снобістське. Були джеми, наприклад, у Barman Dictat, і там складалося враження, що люди працюють за принципом «хто вище б’є, той краще грає». Це був такий собі спорт. Якщо приходили молоді музиканти, вони могли просто злякатися. Це відбивало бажання працювати далі, бо все було занадто швидко, технічно і гучно. Люди просто боялися виходити на сцену.

Зараз усе змінилося. З’явилася велика кількість аматорських та професійних джемів, і деякі з них зовсім не традиційно джазові. Музиканти дозволяють собі відійти від стандартів й почуватися вільніше на сцені. Тут неможливо не згадати про спільноти Fusion Jams, Jam Street та джеми в Jazz Club 43 у флігелі академії імені Глієра. Наприклад, те, що робить там Павло Галицький — це неймовірно. Він проводить відкриті джеми щопонеділка. Регулярно. Навіть якщо щось заважає, він проводить їх в інший час, але не зупиняється.

Також у Києві є маленькі регулярні джеми від Fusion в ШООМ на Нижньоюрківській щовівторка через тиждень. На всі ці джеми ходить багато молоді. Деякі навіть без профільної освіти, але вони стараються, пробують. Вони виходять на сцену з тими, хто вже пройшов певний шлях, і надихаються ними. Fusion Jams зараз взагалі лідер у цій сфері. Ця спільнота навчилася працювати зі спонсорами, інвесторами. Вони роблять гігантські події. А все починалося із джемів на 15 людей. Були випадки, коли на їхні концерти-джеми продавали більше ніж 1000 квитків! Люди купували квитки, щоб послухати молодих, маловідомих музикантів.

Це круто. Вони також мають освітню місію, нещодавно робили події для підлітків і дітей спільно з організацією Voices of Children, розповідали їм, як працює індустрія (хотів би я почути щось подібне у свої 16-18).

Географія українського джазу — це болюча мапа втрат і водночас мапа надії. Колись центром був Донецьк. Війна змінила все, змусивши музикантів мігрувати, але не зупинила процес. Навпаки, мережа стала щільнішою. Поступово український джаз стає частиною великої європейської сім’ї, що відкриває двері для гастролей навіть у найскладніших умовах.

Євгеній Дубовик: Не Києвом єдиним. Хоча Київ зараз займає нішу лідера, життя є і в інших містах. Раніше, дуже раніше, столицею джазу був Донецьк. Там відбувалися різноманітні конкурси, це дійсно було престижно. Зараз, як ми знаємо, там цього немає. Люди роз’їхалися хто в Київ, хто в Харків, хто за кордон. На другому місці, напевно, Львів. Там є Дзиґа та Jam Factory. Був велетенський фестиваль Leopolis Jazz Fest. Зараз він неможливий і через війну, і через спонсорів (зв’язки з Росією). Але я впевнений, що він переродиться. Може, під іншою назвою, з іншими організаторами, але він буде. Леополіс дав велетенський поштовх індустрії. Олексій Коган привозив туди таких людей, які б ніколи сюди не доїхали інакше.

Зараз я працюю зокрема у Чернігові, це майже рідне моє місто (чотирирічне навчання та проживання не пройшли дарма). Там ситуація дуже хороша. У музичному коледжі вже давно існує естрадно-джазовий відділ. Там є люди, які вболівають за цю справу, шукають гранти, запрошують музикантів з інших міст. Також індустрія розвивається у Рівному, Харкові, Одесі, Дніпрі.

Дуже важлива подія останнього часу — створення Ukrainian Jazz Network та її приєднання до European Jazz Network. Це величезна європейська мережа. Що це дає? Тепер у нас є ланцюжок майданчиків: 32 Jazz Club (Київ) — Дзиґа (Львів) — Art Jazz (Рівне). З часом доєднаються й інші міста. Це дає змогу робити тури. Артисти з Європи вже не бояться їхати до нас. Вже приїжджала Кірке Кар’я з Естонії, Себастьян Студніцкі з Німеччини, дует Kravchenko & Clees з Люксембургу. Все потроху розвивається.

Сучасний музикант — це людина універсальна. Він має бути і творцем, і виконавцем, і менеджером. Досвід роботи з різними проєктами дав Євгенію розуміння, як працює цей складний механізм зсередини. Діапазон його творчості вражає: від епатажного інді до прог-року.

Співпраця зі Стасом Корольовим стала своєрідним експрес-курсом шоу-бізнесу. Гурт «Обійми Дощу» — це зовсім інша планета, де панують довгі форми та глибока меланхолія. А експерименти з бароковим вокалом Романа Меліша доводять, що для творчості не існує жанрових кордонів.

Євгеній Дубовик: Я не хочу зациклюватися на чомусь одному. Життя мене «потягало» по різних сферах, і я хочу використати це все у своїй творчості. Стас Корольов певно найбільше занурив мене в артистичну сферу музичного бізнесу. У нас був гурт: Олександр Явдик (барабани), Андрій Бармалій (саксофон), Стас і я на клавішах. Ми проіснували десь півтора року. На жаль, все неочікувано розпалося, але цей досвід дав мені розуміння індустрії зсередини: що таке райдер, букінг, менеджер, як будується команда. Раніше у мене цієї бази не було взагалі.

Вже років 9-10 я граю в гурті україномовного прог-року «Обійми дощу». У цих піснях дуже насичена інструментальна компонента і дійсно варті уваги тексти. Фронтмен (Володимир Агафонкін) дуже любить струнні інструменти, розписує для них партії. Треки довжиною по 8-10 хвилин — це «трушна» прог-рок музика.

Водночас мені стало цікаво рухатися в інший бік — експериментувати з голосами й нетиповими тембрами. Так з’явився проєкт із Романом Мелішем. Роман контратенор, соліст Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble. Я почув його на концерті у 2023 році, і мені дуже запам’ятався його тембр. Виникла ідея поєднати цей бароковий голос із сучасною музикою. Ми взяли вірш Євгена Плужника і записали твір.

Мені подобається використовувати непопулярні тембри: у мене був сопрано-саксофон, був бітбокс, тепер контратенор. Не знаю, наскільки це буде масовим, мені це неважливо. Мені цікаво експериментувати.

Головним дітищем залишається Yevhenii Dubovyk Project. Це простір абсолютної свободи, де джаз змішується з електронікою та нео-соулом. Попри моду на сингли, Євгеній мислить масштабно і готує повноцінний альбом — крок ризикований, але необхідний для справжнього артиста.

Євгеній Дубовик: Зараз у фокусі для мене передусім Yevhenii Dubovyk Project. Це навколоджазова історія. Сподіваюсь, у 2026 році випущу альбом. Хотів у 25-му, але не склалося. Зараз продовжую накопичувати матеріал. Стратегічно це, можливо, неправильно, бо зараз епоха синглів, і альбом — це майже завжди «комерційний провал». Наша сфера і так майже завжди фінансове самогубство, але мене це не зупиняє.

Допомагають мені в цьому чудові музиканти: Іван Корнієнко (барабани), Станіслав Дяченко (бас-гітара), Кирило Черкашин (саксофони), Дмитро Марков (саксофони), Марія Титова (бітбокс). Також були гарні співпраці з Андрієм Фроловим (електрогітара) та Дмитром Кришталем (труба). Стилістично це все крутиться навколо ECM-джазу, neo-soul, jazz-fusion з впливами електроніки й іще класичної музики зверху.

На сьогодні ми видали вісім інструментальних синглів з основним складом та один соло фортепіанний альбом від мене. За два останні роки у нас були виступи на різних українських фестивалях: Atlas Festival, Fusion Jams, V’YAVA Єднання, Благодійний Кураж Jazz, Dzyga Jazz Fest. Завдяки лейблу kontrabass promo певні наші твори можна почути на внутрішньому радіо відеогри S.T.A.L.K.E.R. 2: Серце Чорнобиля. Сингл Resistance можна почути на платівці компіляції Aesthetic Journey Into UA Jazz & Fusion, яка була записана у стінах київського бару Однодумці.

А щоб було за що жити і далі вкладатися у власну творчість, існує сесійна або студійна співпраця з іншими артистами, гуртами та проєктами. За ці роки мені вдалося попрацювати багато з ким. Це запис клавішних партій в альбоми чи сингли для гуртів Фіолет, Дно, Maria Lui Quintet, проєкту МУР, Moann, VikaVishnya. Також концертно-турова співпраця з Ziferblat, Jerry Heil, МОВА, Фіолет, Стасом Корольовим. Ще була цікава одноразова сесійна робота з Джамалою.

Євгеній уважно стежить за колегами по цеху, його плейлист — це зріз найактуальнішої світової та української музики, яка часто залишається поза увагою широкого загалу.

Євгеній Дубовик: Я дуже багато слухав скандинавський джаз. Саме там я побачив гарний приклад, як поєднувати свої дві освіти. На мене вплинула творчість Esbjörn Svensson Trio. Їхній піаніст Есбйорн Свенссон залишив чудову спадщину — це музика на перетині джазу й класики. Альбом E.S.T. Symphony, хоч і був записаний після його смерті, але точно вартий уваги. Також люблю британців: Portico Quartet, GoGo Penguin та німців: Moses Yoofee Trio, molass. Свого часу я слухав американського піаніста Brad Mehldau.

Щодо української сцени, останні роки я дуже активно стежу за молодими indie-артистами й навколоджазовими гуртами. Щоп’ятниці заходжу в Spotify, слухаю релізи, додаю в плейлист. Матеріалу в нас більше, ніж достатньо. Якість запису не завжди ідеальна, але ідейно там дуже багато цікавого. Це дає надію. Щодо конкретних імен, то для мене найцікавіші Олена Карась (Тонка), Hyphen Dash, Maryan Karpinskyi Experience, Yevhen Puhachov, Andrii Barmalii, Leléka, Pokaz Trio, ZGARDA, Крихітка, Антон Слєпаков, Maryana Golovko (SUOK). Цих та інших я збираю у своєму публічному плей-листі Spotify:

Хто ж слухає джазову музику сьогодні? Аудиторія така ж строката, як і сам жанр: від «білих комірців» до хіпстерів у широких штанях. Головне, що український продукт поступово витісняє ворожий контент, стаючи якіснішим і конкурентним. Українська музична індустрія все ще тільки вчиться ходити. Музиканти вміють добре грати, але найчастіше не вміють продавати. Проте оптимізм Євгенія заразливий: він сповна оцінив європейський рівень і впевнений — українці нічим не гірші й цілком могли б дати фору.

Євгеній Дубовик: Аудиторія джазу дуже різна. Є «комерційний джаз» (на даху ЦУМу, при свічках) — туди ходять «люди в костюмах», щоб показати свій «статус». Сама музика для цих людей менш цікава. Є молодь, «fusion-покоління», вони відкриті, шукають нове, готові до експериментів. І є старша аудиторія, колекціонери вінілу, які ходять на концерти все життя. Головне, щоб ми випускали більше українського продукту, щоб витіснити російське. Я став значно відкритішим до різних жанрів. Головний критерій, щоб це було якісно і щоб не хотілося вимкнути через кілька секунд.

В Україні є сумна статистика: гурт живе в середньому три-чотири роки. Далі розпад. Чому? Бо музикантів вчать грати, але не вчать, що робити далі. Не вистачає ланки менеджменту. На магістратурі у нас щось таке було, але це пізно і мало. Варто починати раніше. Добре, що зараз з’явилися спеціальні курси (Мар’яна Головко в академії імені Глієра, Ганна Гадецька в Національній музичній академії). Фінансово це дуже важко. Якщо говорити про стримінги, то в Україні одні з найнижчих тарифів за прослуховування. Щоб заробити на роялті, треба мати мільйони прослуховувань. А в нішевій музиці, де 5-6 тисяч прослуховувань це успіх, дохід складає копійки (умовно 200-500 гривень за квартал).

Але я оптиміст. Я був разом з українською делегацією на Jazzahead! у Бремені. Я слухав концерти там і розумів: наші колективи нічим не поступаються європейським. Якби у нас було більше розуміння просування, ми б давно були на світовому рівні.

Цей матеріал створено та опубліковано за підтримки Music Export Ukraine, Canada-Ukraine Fund, Aid for Artists.

Читайте також: