З якої ти пісні? Довга розмова зі співачкою Мар’яною Головко

Mariia Tytova

3 тижні ago

Уявіть собі українську співачку, у вокальному таланті якої природно поєднуються джаз, сучасна опера, експериментальний спів і навіть гроул. Це завдання виглядає майже нереально, але ж насправді нам і уявляти не потрібно — це все про Мар’яну Головко.

Сьогодні ми говоримо з нею про The Great Ukrainian Songbook — новий проєкт, який відкриває сучасним слухачам і слухачкам українську авторську пісню другої половини XX століття, ту, що могла б забутися, загубитися у минулому. У цій розмові — про реліз першої пісні, про спадщину української естради, про попередні ініціативи та проєкти Мар’яни на кшталт концертних програм «Вічнозелені», радіопрограми «Клуб шляхетних співачок», про виклики та експерименти в «Новій опері». Ну а ще, звісно, про співи, улюблену музику і все, що йде поруч.

Мар’яна запропонувала зустрітися у «Таємному саду» — невеличкій, майже непомітній кав’ярні біля Лаври. Вона й справді таємна: про неї знають лише ті, хто натрапив випадково або кого привів сюди довірений супутник. Мар’яна зізналася, що любить це місце і район довкола — тут поруч відкривається прекрасний вид на Київ, а тиша лаврського спокою дозволяє вирватися з невпинного потоку думок і процесів. Для мене ж це ще й район дитинства, який неможливо не любити. Тож кращої локації для розмови годі й шукати.

Поговорімо про ваш нещодавній реліз «З якої ти пісні». Як з’явилася ідея створити The Great Ukrainian Songbook?

Навколо цього проєкту зараз крутяться усі мої планети. Майже три роки тому, на другий рік повномасштабної війни, до мене звернувся американський продюсер Гай Берфілд. Він займався благодійним проєктом — продюсував вихід англомовної версії пісні Океану Ельзи «Обійми», до якого і запросив мене.

Ми почали багато спілкуватися. Одного разу Гай сказав: «Мар’яночко, мені подобається ваша діяльність, ну а про що ви мрієте? Можливо, якийсь проєкт хотіли би втілити?».

Я задумалась. Десь із 2015 року, після Революції Гідності, я почала активно досліджувати українську естрадну музику XX століття. Усі знають «Червону руту», але ж крім неї було і щось іще! Мій тато, музикант у минулому і великий меломан, відкрив мені пісні Скорика, Поклада, Білаша. Я почала занурюватись у ці хіти, разом із джазовим квінтетом Денніса Аду ми робили джазові програми з цією музикою. Називали їх «Вічнозелені» — за аналогією до «Evergreen». Це було надзвичайно цікаво, але я розуміла, що далі не здужаю продовжувати, бо мала тоді ще багато інших проєктів. Тож коли Гай запитав мене, я відповіла, що ось моя мрія: я хочу записати альбом з різних пісень, які я віднайшла за цей період. І зробити це якісно.

Ми маємо дати цим композиторам можливість бути почутими за кордоном так, наче залізної завіси не було. От уявити собі, що якийсь Верменич або Білаш не в Совєтському Союзі сидить, а в незалежній Україні в 60-ті роки, він може подзвонити Жобіму і сказати: «Слухай, давай зустрінемося в Парижі і зробимо щось спільне?».

Я обожнюю фільми Тарантіно. Мені подобається його система альтернативної реальності, там де він ніби каже: а що, якби було ось так?

Власне, мій проєкт The Great Ukrainian Songbook — це такий собі «Тарантіно», який намагається створити іншу реальність.

Це красиво.

Якщо є «The Great American Songbook», чому не може бути «The Great Ukrainian Songbook»? Великий український пісенник, саме авторська пісня. Для втілення ідеї я звернулася до музичного критика і журналіста Сергія Кейна. Місію і візію цього проєкту ми обдумували разом.

А ви могли б назвати цю місію?

Ревіталізувати, переосмислювати та популяризувати український спадок композиторів-пісенників у світі і надавати забутим або ще не озвученим пісням звучання в новій, сучасній інтерпретації.

Я вирішила запросити у проєкт двох аранжувальників — Денніса Аду, чудового композитора і трубача, який зробив джазову частину пісні, і Євгена Брагу, оркестрового аранжувальника і диригента Президентського оркестру. Це була така загадкова ідея — з’єднати їх в одній пісні. Вони навіть перший час не дуже погоджувалися з цим. Яка ж я була щаслива, коли зрештою могла вигукнути: «А я ж казала!», бо результат вийшов дуже красивий.

Перший трек альбому, премʼєра якого відбулася нещодавно — «З якої ти пісні». Що для вас було найважливішим у виборі пісні? Чому саме вона?

Ми зібралися усією продакшн-командою, я підібрала п’ять пісень і запропонувала моїм колегам обрати з них одну. Мені було важко визначитися, бо в списку були і народна пісня «Вівці мої, вівці», і «За рікою тільки вишні» Карабиця, і багато-багато інших. Серед усього була й ось ця «З якої ти пісні» Якова Лапинського, яку мені тато підкинув просто посиланням в Ютубі. Я люблю всі ці пісні, але Лапинський зносив мені дах абсолютно нетиповою гармонією і, як на мене, дуже цікавою мелодією. Також для мене в пісні займає неймовірно важливе місце лірика.

«З якої ти пісні зненацька прийшов?». Це ж так красиво! І я не могла сі вспокоїти.

Зрештою, перемагали в голосуванні дві пісні, і мій голос був вирішальним. Десь я ще навіть думала як продюсерка, бо ж назва «З якої ти пісні?» — ну це фантастичне запитання, я хочу на нього відповісти!

А ще це неймовірно красива назва для відкриття збірки. От є цілий «The Great Ukrainian Songbook», можна обирати — з якої ж ти пісні.

Ми вирішили створити до пісні відеоряд і презентувати її в Україні. Запросили для цього режисерку Станіславу Доронченко. Вони з Сергієм пішли в архів Пшеничного, перші дні просто сиділи там, роздивлялися й відбирали кадри. А потім почалася титанічна, прекрасна, творча робота Станіслави: вона поєднала нашу записану музику з відеорядом і, як на мене, зробила це просто блискуче.

Далі з’ясувалося, що усі ці кадри належать різним кіностудіям — усім треба було виплатити кошти за користування, а цих коштів не було звідки взяти. Ми навіть провели невеличку закриту презентацію проєкту — вона вийшла дуже інтимною, теплою, але надалі я залишилася сама з фінансовими проблемами.

І настав період стагнації. Мені відмовляли у грантах, відмовляли меценати, відмовляли навіть ті, хто, здавалося, міг би допомогти. Врешті я подалася на грант від Київської школи економіки — і, о диво, отримала від них лист із погодженням! Я давно так не плакала — не могла повірити, що це сталося. Цей грант повернув проєкт до життя. А далі — промоція, піар, комунікація.

Спершу я придумала зробити перформативний «зникаючий реліз» з доступом за донат. Поясню: мене буквально паралізує знищення наших архівів, а стільки матеріалів ще не оцифровані — в українських бібліотеках десь на Донбасі, на Слобожанщині, на прифронтових територіях, куди постійно прилітає. Ми втрачаємо ці матеріали і навіть не знаємо, що саме втратили.

Тож «зникаючий реліз» — це метафора: якщо люди перестануть донатити, ми заберемо пісню звідусіль. Донати — це захист архіву.

Я мріяла, щоб кошти з переглядів ішли на потреби благодійного фонду «Птахи» Тати Кеплер, що збирає мільйони на ліки й тактичну медицину. Зрештою ми опублікували пісню у вільному доступі, а відео — за донат.

Я хотіла запитати про передісторію Songbook. Раніше у вас був окремий проєкт Evergreen, так?

Так, ще у 2016-2017 роках. Це були скромні, але приємні київські клубні джазові вечори у Майстер-класі та у Карібіан-клабі. Мені здається, хвиля зацікавлення українською музикою того часу прийшла до нас, на жаль, лише з повномасштабним вторгненням. Хоча трохи раніше вже був фільм Олександра Ковша та Віталія Бардецького «Вусатий фанк», який привернув увагу до цього пласту української музики. Але це робота без кінця.

За кордоном я відчула: ніхто нічого не знає про нашу музику. У світі ніби існувала лише якась радянська музика «з їхніх росій», а про українських композиторів, пісні — тиша. А вони ж красиві, достойні! Я багато співала зарубіжну музику, і можу чесно сказати: наші автори абсолютно на тому ж рівні. Просто вони не були присутні у міжнародному пісенному ландшафті. А якби не було тієї «стіни» — повірте, у нас би був свій великий бум.

Які з тих пісень, що ви співали у Вічнозелених, вам особливо запам’яталися?

Я обожнюю саундтрек до українського совєтського фільму 60-х «Роман і Франческа», де зовсім молода Людмила Гурченко грає, їй там лише 18 років. Увесь саундтрек написав Олександр Білаш. Там є неймовірна пісня «Впали роси на покоси». Я її просто обожнюю співати. І, чесно кажучи, співаю її дуже красиво. Кажу це всім, хто захоче її «забрати» собі [посміхається].

Цікаво, що з одного боку я мрію про популяризацію цієї музики, а з іншого — іноді у мене зʼявляються буквально якісь дитячі ревнощі, що хтось інший теж буде це співати. Це смішно, я розумію, але ловлю себе на думці: «Це ж перлина! Я знайшла — і це моє». Хоча, звісно, так не можна.

Я фанатка нині покійного, на жаль, Ігоря Поклада. У нього є пісні «Два крила», «Як я люблю тебе» — я виконую їх на своїх концертах останні роки. А ще дуже люблю пісні Івана Карабиця.

Ще один неймовірний пласт — пісні, які співала Валентина Купріна. Це була унікальна виконавиця, контральто з дуже низьким голосом, абсолютно незвичним для естради. Вона була легендою у 60-ті. Про неї давно забули, хоча я вважаю, що про Купріну треба писати окрему велику статтю. Вона співала все те, що ми сьогодні любимо: «Троянди на пероні» — саме у її першому виконанні, «Поїзд до Варшави» на слова Ліни Костенко — теж вона. Дуже багато співала музику композитора Бориса Буєвського, наприклад, пісню «Зоряні лілеї».

Розкажіть, будь ласка, про «Клуб шляхетних співачок». Це була програма на радіо Аристократи, ваш авторський погляд на вокальну жіночу творчість. Як ви обирали імена і теми для цього проєкту?

Я щаслива сказати, що це спільна справа моя і мого тата. Це його грандіозна праця: антологія жіночого голосу. За чотири роки ми розповіли історії понад 600 співачок. Тато писав мені всі сценарії від руки, вивчаючи історію та біографії.

Я навчалася, читаючи його сценарії. Це була справжня освіта. Я всотувала кілотонни історій про жіночий вокал, дізнавалася безліч біографій. І побачила закономірність: якщо співачки не самознищуються — не зловживають наркотиками, алкоголем, не роблять спроб самогубства, — то здебільшого вони живуть довго. Часто співають і у 80, і в 90 років. Музика продовжує життя — улюблена справа продовжує життя.

У «Клуб шляхетних співачок» я раз на місяць запрошувала якусь виконавицю. У мене в ефірах побували Онука, Джамала й багато інших — ще до того, як вони стали справжніми іконами. Було б цікаво відшукати ці записи й переслухати: це ніби панорама українських співачок, які формували середовище того часу.

Спочатку це було лише радіошоу. Я просила: «Джа, зберіть 10 треків, які сформували вас як виконавицю». Ми сиділи й спілкувалися, як зараз із вами, слухали ці треки й говорили про їхній вплив. І мене дуже здивувала Джамала. Я завжди бачила її як вибух енергії, вогонь — думала, що вона поставить безкінечний R&B, щось шалено веселе. А вона виявилася такою красиво нуарною всередині, настільки глибоко блюзовою, багатогранною. Плейлист може відкрити неймовірні грані людини.

Завжди відчувалося, що у нас існує певна «лінія» — у масовому полі зору лише кілька імен. Можливо, так було тому, що простір був заповнений російським контентом. А тепер цей простір поступово звільнився, і є шанс його заповнити.

Раніше телебачення та радіо були основними медіа: якщо ти потрапив на телевізійний ефір — усе, ти зірка. А тепер світ змінився. Є Instagram, TikTok, і популярність уже не залежить від телебачення.

Я шалено вдячна, що радіо «Аристократи» взагалі з’явилося в нашому житті, в Україні. Дуже сумую, що їх уже немає. Це була радіостанція, яка формувала ціле покоління.

Ви згадали стільки співачок. А чи можете назвати, чий голос для вас, як для вокалістки, є якщо не орієнтиром, то, можливо, особливим натхненням?

У класичній музиці я завжди орієнтуюся на Анну Моффо. Це оперна співачка, яка колись була надзвичайно популярною. І, на жаль чи на щастя, поки нікому не вдалося дістатися до мого серця своєю виконавською майстерністю, як це зробила вона. Для мене Анна Моффо — це знак рівня бездоганності. Це та висота, до якої неймовірно важко дійти, але все одно завжди прагнеш туди. Навіть коли вже прийняв себе, маєш досвід і свою аудиторію — все одно прагнеш ближче до цього абсолюту.

Ще одна геніальна співачка, яка дуже вплинула на моє становлення, — Чечилія Бартолі. Вона володіє феноменальною технікою швидкої колоратури, такої, яку я досі не можу опанувати. Для мене співати швидкого Вівальді — це завжди виклик, а для неї — природна особливість, майже антропологічна. Інші співають інакше, а вона відкрила для мене цілий світ.

А в популярній музиці я виросла на Вітні Г’юстон та Мераї Кері. У нас із подругами завжди було «розділення»: хто за Вітні, а хто за Мераю. Я — за Вітні. Вона мій ідол у попмузиці. В мене широкий список улюблених виконавиць, хочу також додати Роберту Флек. І, звісно, Бйорк! Це просто космос.

Вперше я почула Мар’яну на одній із вистав формації «Нова Опера», це була опера-цирк «Вавилон» на ГогольFest в Києві у 2016 році. Я тоді тільки вступила в консерваторію після музичного училища. Здавалося, що я вже знаю про оперу достатньо й навряд чи мене можна здивувати. Але я йшла на цю постановку заінтригованою: нова (NOVA) українська опера, а ще й цирк!

Зараз важко пригадати всі деталі, але образ Іштар закарбувався чітко. Голос Мар’яни, що протягом вистави переходив від співу до крику — це був для мене шок у хорошому значенні. Пам’ятаю, як після вистави зустріла свого викладача композиції з училища, Геннадія Михайловича Саська. Він, мабуть, посміхався подумки, дивлячись на мій стан: як мало я тоді насправді знала про оперу!

Це одне з найбільш вдалих моїх виконань Іштар, ви потрапили на найкраще!

Отже, ви — одна з ключових солісток формації. Як для вас почалася співпраця з Владом Троїцьким і композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком?

Спочатку це був Влад Троїцький. Композиторів Іллі та Роми тоді ще й близько не було. Перший твір був імпровізаційним — «Коріолан» за мотивами Шекспіра. Це була ідея Влада: зробити на ГогольFest сучасну оперу-імпровізацію. Мене запросила клавесиністка Юлія Ваш. Я завжди буду вдячна їй за це запрошення. Мені тоді було 28 чи 29 років — щойно отримувала вокальний диплом і ще не мала ніякої музичної кар’єри. Співала в дуеті з гітаристом по барах і вже думала: ну все, доведеться повертатися в офіс, мрії про музику треба відкласти. Але Юля покликала на відкрите прослуховування. Я прийшла, і опинилася в середовищі, де можна проявлятися. Ідеї сипалися з мене, і головне — їх чули!

Так у «Новій опері» сформувався наш основний кістяк, ті люди, які були ще з «Коріолана». Це Анна й Руслан Кірш, мої добрі друзі, Андрій Кошман, я. Хоча зараз вони не завжди беруть участь у проєктах, але залишаються нашими гравцями: Жанна Марчинська — віолончелістка, барабанщик — Андрій Надольський. А вже наступного року до нас приєдналися два композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко. Вони прийшли в «Нову оперу» й заявили: «Тепер ми будемо творити тут наше». І це було прекрасно. Вони з’явилися з «Йовом» і просто знесли нам усім дах. Ми закохалися в цю музику. І відтоді для мене почався новий світ — світ «Нової опери». Я вдячна Богові за кожну хвилину там. Так, були репетиції по дев’ять годин, і я могла бурчати. Але зараз розумію: це було щастя. Бо співати таку музику — це справжній дар.

Читайте також: Вслухатися в звуки. Алла Загайкевич про оперу «Йов»

Які постановки стали для вас найбільш challenging?

Насправді кожна постановка з Романом Григорівим та Іллею Розумейком — це челендж. Тобі здається: важче вже не може бути. А вони ставлять нову оперу — і знову планка вище. Спочатку ми робили «Йова». Для мене це був перший досвід такого незвичного виконавства, де треба не тільки співати, а й кричати, шепотіти, експериментувати з голосом. У мене там є імпровізаційна частина, після «Lacrimosa». Ми її умовно називаємо «Бйорк»: я сама написала текст і імпровізую у стилістиці Björk. Це для мене була зовсім нова територія. А ще там є прекрасні сольні епізоди моїх колег і наш дует з Анною Марич. Це був початок нашої «фішки». Ми обидві сопрано: вона — драматичне, я — колоратурне. Зазвичай нас міняють місцями: то вона перший голос, то я. Але в «Йові» у нас було багато унісонів. І це стало нашим знаком — наші «особливі секунди».

Ми вчилися співати так, щоб зливатися в один голос. Спочатку це давалося непросто, але з кожним виконанням ми все точніше й точніше потрапляли в ці ноти. У якійсь критичній статті про нас навіть написали: «філігранні дисонанси Мар’яни Головко та Анни Марич». Філігранні дисонанси! Це звучало смішно, але в дійсності — це правда. Бо вони дійсно філігранні.

Після «Йова» прийшов «Вавилон». Для мене героїня Іштар стала справжнім викликом. Треба було дістати свою демонічну частину. І вперше на сцені я навчилася гроулити — я, високе сопрано, раптом видавала демонічний рик. Це було дивно й складно, бо я людина віруюча і вдягати на себе язичницький образ для мене було непросто. Я розуміла, що це театр, акторство, але я завжди дуже глибоко проникаюся тим, що роблю, бо знаю: воно буде на мене впливати. Тому для себе я вирішила: я буду грати юродиву. Юродива бабуся, яка сповіщає Вавилону про його скоре падіння. Я сама написала для цього текст. Для мене це було не язичницьке ритуальне дійство, а сповіщення, розмова з Богом. І тоді я могла спокійно вивільняти свою «демонічну» частину. Кілька людей після «Вавилону» казали, що в певні моменти вони бачили не мене, а якусь іншу, потужну силу.

Великим челенджем для мене стала опера «GAZ» — дуже красива опера, постановка за Курбасом, неймовірна за задумом. Можливо, одна з найсильніших речей, які я бачила й у яких брала участь. Але наскільки ж вона була важка! Після «Газу» я вперше сказала собі: «Все, час на пенсію. Потрібно перепочити від опери».

Важка вона була насамперед технічно-вокально. У фіналі ми розбивали кувалдою фортепіано. Протягом вистави ми марширували вперед-назад і співали — разів тридцять за виставу, а на репетиціях — і сто п’ятдесят. Фізично це було на межі можливостей. Ти буквально відчуваєш: зараз відключишся. А при цьому ще треба співати страшні ноти в третій октаві. Це було випробування на виживання.

Після «Газу» сталася наступна опера, яка не сталася, — «Чорнобильдорф». Саме на цьому проєкті відбулося, як я називаю, «розлучення Нової Опери» з Романом Григоревим та Іллею Розумейком.

А що ви маєте на увазі, коли кажете, що опера не сталася?

Опера відбулася, але вже без нас.

Тобто це все ще був проєкт «Нова Опера», але без людей, які були її ядром?

Так. Запросили нових артистів. І ми були не проти! Навпаки, завжди виступали за розширення «Нової Опери». Ми не хотіли залишатися тільки у своєму вузькому колі. Але… Важливо сказати вголос: хлопці дуже пізно проговорили свої ідеї. Уже під час репетицій в Арсеналі з’ясувалося, що вони очікують від нас оголених сцен. На початку про це навіть не згадували. А потім просто «ну ми чекаємо від вас…». Для мене це було неприйнятно.

Нас поставили просто як хор співати, а у мізансценах ми вже не брали участі. Хореографкою була Христина Слободянюк — прекрасна, талановита, вона створила неймовірні сцени. Але саме там з’явилися й оголені епізоди, до яких ми вже не були дотичні. Нас наче «розрізали» всередині самої вистави: ми виконували свою партію, але були відсторонені від загальної дії.

Було дві вистави в «Арсеналі»: преспоказ і прем’єра. Я співала на преспоказі, а наступного дня прокинулася з температурою й без відчуття запахів — ковід. Про вихід на сцену в такому стані не могло бути й мови, тож я повідомила, що захворіла. Це викликало скандал, хоча моє рішення було правильним. Колеги з «новооперної» частини підтримали мене й підхопили мої партії. Цей момент став переломним — фактично нашим «розлученням».

Читайте також:

І все ж я з величезним захопленням згадую весь наш спільний період. Я любила і люблю цих людей. Тепер — по-іншому, ніж тоді. Мені прикро, що ми розійшлися саме так. Хотілося б, аби це сталося більш екологічно.

Спочатку я навіть думала, що «Нової опери» більше не буде, бо не уявляла її без Романа та Іллі. Найболючішим було усвідомлення, що вони абсолютно нормально уявили її без нас. Коли ми тільки ставали на ноги, ми були потрібні. А коли вже встали — вирішили йти далі без нас. Це дуже боліло.

А потім почалася повномасштабна війна. І тоді всі ці дрібні чвари відійшли на другий план. Найважливішим стало лише одне: щоб усі ці люди, з якими пов’язано стільки спогадів, залишилися живими й здоровими. Сьогодні ми добре співіснуємо на полі сучасного мистецтва, просто в різних станах. «Нова опера» вижила, і в нас є нова прем’єра, з якою їдемо на гастролі і також покажемо її в Києві.

Розкажете, про що мова?

Це опера Максима Шалигіна під назвою «Ammandante». Ми запрем’єрили її минулого року. Постановку робила бельгійська режисерка — Aïda Gabriëls. Репетиції проходили в Афінській опері, а прем’єра відбулася в Амстердамі. Зараз готуємося до європейського туру. І так, завершимо його в Україні — концертним виконанням у філармонії.

Співпраця з «Новою Оперою» дала мені ще одну важливу можливість — працювати безпосередньо з Владом Троїцьким. Уже після повномасштабного вторгнення ми зробили з ним дві вистави в Європі. Одна з вистав називалася «Night in bomb shelter». Це була дуже особлива, імерсивна постановка, яка занурювала європейського глядача в український досвід війни. Влад буквально відтворив бомбосховище під театром, продумавши його акустику. Ми працювали з Яною Шлябанською, яка створила багатоканальне звучання. Для мене це була неймовірно сильна робота.

Ще один проєкт — «Серце Матері: діти зберігають наші сльози», який ми поставили в Німеччині разом із Яною Шлябанською та Тетяною Троїцькою. Тетяна виконувала головну роль як моноакторка, а я була голосом у виставі на тексти Валеріана Поліщука і Павла Тичини. Вийшло дуже красиве й пронизливе дійство.

Я взагалі обожнюю співпрацю з Яною. Для мене дуже важливо підкреслити: жіночий композиторський голос в Україні ще не достатньо представлений. Тому я завжди хочу називати ці імена вголос: Яна Шлябанська, Алла Загайкевич… Це неймовірні таланти, про них треба говорити більше. Ми з Яною дуже тепло ставимося одна до одної. Якщо Влад у новій ідеї каже: «Буде Яна», — це для мене знак довіри, це одразу щасливий квиточок і пропуск у проєкт.

Мар’яна Головко на цьогорічному «Bouquet Kyiv Stage»

Один із нещодавніх концертів Мар’яни відбувся на цьогорічному фестивалі «Bouquet», де вона співала музику Вікторії Польової, Гії Канчелі. Я була на репетиції і на концерті. Мені тоді здалося, що Мар’яна сяє зсередини від цієї музики. Пам’ятаю, як під час репетиції вона мило кружляла залом, знімаючи сторіс для Instagram, але водночас залишалася максимально зосередженою, слухаючи коментарі диригента і композиторки та одразу беручи деталі в роботу. Звісно мене дуже вразила з погляду вокальної майстерності нота мі третьої октави на піанісимо — це щось ніби з космосу.

Поговорімо про цьогорічний «Bouquet». Як ви готуєтеся до настільки різного репертуару?

За три місяці до фестивалю мої друзі — диригент Олег Маринченко та віолончеліст Артем Замков — познайомили мене з Ніколозом Рачвелі, коли він приїхав до Києва. Ми пішли разом на каву, і я відчула, що поряд зі мною моя людина. Курт Воннеґут у романі «Колиска для кішки» називає це «карас» — тобто твоє коло людей, і от Ніколоз — людина мого карасу. Ми миттєво відчули одне одного: музично і по-людськи, передусім. Для мене завжди було важливим: людина вища за мистецтво. Мистецтво — це те, що створює людина, але воно не може стояти вище за неї. Це моя філософія.

Ніколоз запропонував мені заспівати музику Канчелі в його аранжуваннях. Для мене це було неймовірне відкриття — ніби все зійшлося в одній точці. Він також запитав, що б ще я хотіла заспівати. А я завжди хочу співати Польову — це композиторка мого серця. Її музика мені вдається природно. На сцені мені було затишно. З «Камератою» мені завжди добре. Це правда.

Хотіла запитати про ваші ритуали. Чи є у вас якісь особливі дії перед виступом? Як ви налаштовуєтесь?

Я дуже родинна людина. І, мабуть, не надто соціалізована. Моє коло вузьке: близькі друзі, родина. Тому й підготовка до концерту для мене — це спілкування з ними. Вся моя родина дуже мене підтримує. На моїх концертах зі мною завжди поруч мій чоловік, батьки, найближчі друзі й подруги. Це найбільший ритуал і найбільша опора.

Мої батьки завжди моляться. Я теж завжди молюся перед виступом — принаймні перехрещуюся, це обов’язково. Для мене важливо пити воду, це теж частина мого ритуалу. Є ще один момент — відключення телефону. Хоча, мушу зізнатися, я не завжди це роблю. А дарма, бо один дзвінок чи повідомлення можуть зіпсувати настрій миттєво. А вокалісту повернути внутрішній спокій дуже важливо. Не можна дозволяти собі відволікатися, треба зануритися в себе. І я люблю цей момент.

Ви ще й викладаєте, працюєте як вокальна коучиня. З чим найчастіше до вас приходять студенти і студентки?

Я почала свою педагогічну кар’єру після закінчення університету: отримала диплом викладача й одразу відчула себе в цьому правомірно. Бо я справді навчалася на викладачку. Мене трохи непокоїть ця «інфо-циганщина», коли люди викладають вокал, маючи лише досвід співу. Але досвід співу й досвід викладання — це різні речі. Треба знати методики, розуміти підходи. Навіть я, маючи базову методику, поступово розширювала свої горизонти й шукала нові інструменти.

Мене одразу запросили на кафедру в університет імені Драгоманова. Я викладала там близько семи років академічний спів, працювала не зі співаками-професіоналами, а з майбутніми вчителями музики. Це інший рівень: не підготовка оперних солістів, а саме основи, майстерність для тих, хто потім піде навчати дітей.

Я часто кажу, що тренер і коуч — це різні ролі. Тренер — це як у спорті: постійні заняття, 4–5 разів на тиждень, розспівки, робота з концертмейстером. Це консерваторський шлях. У мене немає можливості бути тренером, я не можу на пів року занурюватися з учнем у такий формат. Натомість зараз я активно консультую й проводжу майстер-класи разом зі студією звукозапису, де працюю як дикторка. І тут у мене інший акцент: я хочу говорити не стільки про техніку, скільки про зміст. Бо спів — це передусім зміст. Він може бути навіть у вокалізі. Але дуже часто сьогодні форму відділяють від сенсу. Я ж хочу повертати сенс на перший план.

Те, як ти співаєш, залежить від того, наскільки ти розумієш твір: чи відчуваєш його, чи розумієш композитора і поета. Для мене важлива змістовна чистота. І про це я й говорю зі співаками.

Маю досить метафоричне запитання, але, можливо, у вас є відповідь. Для вас особисто — з чого починається вокал?

Це гарне запитання… Для мене вокал — це, перш за все, зустріч. Зустріч із собою. Вокальна майстерність — одна з найцікавіших, адже твій інструмент знаходиться всередині тебе. Коли ти сідаєш за рояль чи береш гітару, ти вступаєш у діалог із зовнішнім інструментом. Це співтворчість, зв’язок. А тут ти маєш налагодити зв’язок із самим собою. Твій голос — це як Wi-Fi: ти його не бачиш, але він існує, діє.

Голос завжди трохи магічний і містичний. Звісно, сьогодні ми можемо вивчити фізіологію, побачити на відео, як працюють зв’язки. Але ж раніше це сприймалося як диво. І я теж вірю, що Бог створював світ звуком. Ми всі — частина цієї пісні. Тому для мене спів — це завжди занурення в себе, спроба зрозуміти власну природу, природу свого звуку. Це не про популярне «полюби себе» (я терпіти не можу цю фразу), а радше про «побачити себе», доторкнутися до своєї сутності. Цей процес нескінченний. Тому кожен вокаліст завжди в дорозі. І я теж у цьому процесі.

У мене залишився блок запитань, який я назвала «Особисте». Тут я хотіла запитати про вас, про ваші звички, чи слухаєте ви музику поза роботою? Тобто ту музику, яка не є безпосередньо вашим завданням по роботі. І якщо є, то що зараз у вашому плейлисті?

У багатьох музикантів є ця проблема: коли ти працюєш над певним матеріалом, слухання стає не стільки задоволенням, скільки роботою. Наприклад, коли я готувала програму з творами Канчелі, я повністю занурювалась у його музику: слухала сакральні церковні співи, навіть альбоми Ніно Катамадзе. Я налаштовувалась на цей лад.

Зараз я готую альбом Карабиця, тож слухаю безліч його творів. І це вже такий «професійний режим»: ти більше не меломан, а дослідник. Іноді починаєш трохи сумувати за тим станом, коли просто насолоджувався музикою. Бо робота забирає цю легкість. Але я все ж намагаюся періодично відволікатися й занурюватися в нові релізи — щоб повернути відчуття слухача.

Спеціально для The Claquers Мар’яна поділилася своїм плейлистом:

А якщо зазирнути в мій власний плейлист зараз, то там багато української сучасної сцени. Раніше я слухала здебільшого закордонну музику, а тепер ловлю себе на тому, що надихаюся тим, чим живе більшість українців. Я слухаю Циферблат, ми навіть разом робили різдвяний кавер на The Carpenters. Я люблю Катю Рогову і її проєкт «Іная» (зараз вона виступає під власним ім’ям) — вважаю її творчість недооціненою.

Я слухаю Пиріг і Батіг, Марину Круть. Обожнюю Blooms Corda — і їхню музику, і поезію. Це дуже мене надихає. Слухаю Бруно Марса. Зрозуміло, я фанатка Radiohead. Ще — Щука-Риба, наші українські. Дуже люблю інді, наприклад, Lucas Bird. З джазу зараз для мене особливі Samara Joy — я заслуховую всі її альбоми. І Cécile McLorin Salvant — неймовірна. Якщо говорити про джазову «класичну школу», то, звісно, Біллі Голідей, Ніна Сімон, Роберта Флек. Це ті, без кого не формується смак. Ще слухаю Maneken — він у мене завжди є в плейлисті. І багато менш відомих імен, які не завжди на слуху, але надзвичайно цікаві.

Björk для мене — окрема історія. Вона формувала мій світогляд, розширювала горизонти. Її не можна просто «увімкнути на фоні». Так само як і Radiohead. Це активне слухання: треба відкласти всі справи й зануритися. Так само я слухаю Арво Пярта. Для мене це ритуал — ми вдома лягаємо на підлогу й слухаємо. Це наше сімейне активне слухання.

Дякую, що поділилися. Над чим ви працюєте зараз?

Після релізу «З якої ти пісні» ми готуємося до більшого кроку. Цьогоріч виповнюється 80 років від дня народження Івана Карабиця. Я дружу з його донькою Іванною ще з дитинства, мала честь знати й самого Івана Федоровича. Це дуже щемливо: я пам’ятаю його як теплу, добру людину — а тепер стою на сцені й виконую його твори. Тому я вирішила почати саме з нього: ми готуємо симфоджазовий альбом пісень Карабиця.

Буквально нещодавно ми записувалися в студії з прекрасним складом: аранжування робить Усеін Бекіров, серед музикантів — Родіон Іванов, Денніс Аду, Павло Галицький, Костянтин Іоненко. Записує нас неймовірний звукорежисер Максим Гладецький. А камерна частина буде виконана «Камератою». До кінця жовтня ми представимо результат. Я дуже чекаю цієї миті.

Мар’яно, я дуже вдячна вам за цю натхненну розмову. Можливо, ви б хотіли щось сказати на завершення?

Я дуже дякую Богові за те, що так сталося: що я народилася і що Він нагородив мене саме цим талантом. Це зробило моє життя неймовірно цікавим і красивим. І я не хотіла б іншого. Мені подобається, що я маю голос і вуха, що маю можливість співати людям. Це шанс, подарунок — бачити очі слухачів, відчувати енергію, якою ми обмінюємося під час співу. Це неможливо передати словами, немає для цього навіть точного терміна. Це щось особливе, що відбувається в моєму житті. І я за це безмежно вдячна.

Читайте також: