Курс етносольфеджіо. Чому це цікаво і кому корисно

До традиційної музики та етнокультури в українців нині особливо чутливе ставлення. Підняття вдумливими виконавцями цих глибинних пластів, особливо в непрості часи, дивовижним чином впливає на слухачів та слухачок — пробуджує відчуття ідентичності, бажання відродити забуті традиції та знаходити орієнтири для власного розвитку. З одного боку, це надихає на творчість, з іншого — хоча б допомагає знайти внутрішню рівновагу, що теж важливо.

Передусім цього правдивого драйву зазнають самі виконавці й виконавиці. Та штука в тому, що небанально  виконувати, інтерпретувати і ретранслювати традиційну музику може як випускник/ця консерваторії, так і людина, чия професія ніяк не стосується музики. Це й не дивно, адже в народній традиції музикування було природною частиною життя — не результатом освіти, а вираженням внутрішньої потреби та щирого бажання. В наш час ймовірний ключ до успіху та задоволення — етносольфеджіо. 

Саме це й намагається довести київська етномузикологиня, виконавиця традиційної музики і викладачка Надія Ханіс. Вона узагальнила існуючий досвід та впровадила на платформі «Рись» курс етносольфеджіо. Можливість поспілкуватися з Надією та підглянути за її роботою дозволила зробити кілька цікавих висновків. 

Структура курсу 

Програма курсу, що тривав близько пів року, складалася з двох рівнів. Базовий рівень — це вісім занять, що давали змогу опанувати основи сольфеджіо через народні мелодії. Учасники й учасниці вчилися читати ноти, відтворювати мелодії на слух, розбиратися в інтонуванні та ритмічних особливостях народних пісень. 

Другий рівень — це 12 занять для тих, хто вже мав певну музичну підготовку. Тут учні та учениці могли познайомитися з основними принципами нотації народної пісні, попрактикуватись у багатоголоссі, навчитися розрізняти мелодичні лінії різних голосів та вправно вести їх, співаючи гуртом.

Заняття відбувалися щотижня у форматі живого спілкування. Такий підхід дозволяв не лише здобути нові знання, а й відчути себе частиною спільноти.

Айтівиці дебажать ритм, юристки розплутують музичні мотиви

Цікаво, що  могло б у реальному житті зібрати в одній компанії юристок, айтівиць та видавчинь. Та так, щоб усім було по-справжньому цікаво. Саме таку публіку й вдалося об’єднати на своєму першому експериментальному  курсі етносольфеджіо Надії. 

Вона відзначила:

«Більшість учнів приходили на курс не лише за знаннями. Вони хотіли відчути себе частиною чогось більшого, усвідомити свою культурну ідентичність та зрозуміти музичну спадщину нашого народу з середини». 

Здебільшого до курсу долучалися молоді люди віком до 25 років, які вперше мали справу з нотною грамотою. Та вже за вісім занять першої частини курсу навіть початківці змогли опанувати її основи, навчилися читати й записувати ноти, а головне — співати народні пісні з певним усвідомленням того, що та як вони роблять. Тож найпершою характерною ознакою курсу етносольфеджіо з подачі креативної вчительки була його легкодоступність.

Навчальним матеріалом Надія обрала колядки та щедрівки — архаїчні форми обрядової пісенності, які дослідники/ці називають дитячими примітивами.

Вивчаючи їх, учні та учениці засвоювали базові ритмічні та мелодичні моделі. «Ритм у народній музиці — це її “серце”, — пояснює Надія. —  Якщо ти його не відчуваєш, мелодія втрачає свою енергію й сенс». Тож недарма важливою компонентою курсу етносольфеджіо стало прагнення засвоїти основні ритмічні фігури, характерні для української народної пісні.

«Ми приділяли багато уваги тому, щоб навчитися відчувати різницю між паристими (дольним) й третними (ямбічними) ритмічними структурами, а також освоювали ритмічні конструкції, властиві українській обрядовій музиці», — розповідає етномузикологиня.

На основі таких, на позір, простих пісень і відбувалася робота протягом першої частини курсу. Фіналом стало спільне виконання вже повних, складніших за формою колядок. Курс складався на 60% із практичних занять, що включали спів і слухання, а решта часу відводилася на теоретичні основи. 

Надія зазначає:

«Моєю метою було не просто навчити людей теорії, а зробити так, щоб вони  відчували і розуміли те, що ми досліджуємо. Для цього ми багато працювали над вокальною інтонацією, слухом (особливо ладовим чуттям), та загалом поєднували різні методи засвоєння нових навичок: підбір мелодії та її виконання на інструменті, одночасний з тим спів та спів у манері окремо від того, запис/читання нотацій, а також транспонування мелодій».

Хоча й тривали ці уроки часом до трьох годин, для захоплених вони пролітали миттєво. Гарним свідченням цього є враження слухачів і слухачок, якими вони ділилися по завершенню курсу.

«Очевидно, що я не стала мегаспівачкою, не заснувала гурт і не  практикуюся в обробках традиційної музики. Але цей майже річний курс дав набагато важливіше: розуміння музики як виду мистецтва, знання загальної теорії та вміння застосовувати її  на практиці. Я навчилася більш вдумливо слухати, розуміти та вивчати експедиційні записи традиційної музики та виступи гуртів-ревіталістів (і не лише в контексті української традиції)», — підсумувала свій досвід Дарина Кучережко, редакторка та  організаторка етно-фестивалів.

Тож саме формування любові до такої, здавалось би, простої і такої непідробно химерної водночас народної спадщини є, певно, головною рисою етносольфеджіо.   

Відтак курс змінив життя багатьох учасників та учасниць. Хтось із них поряд із основною професією почав серйозно займатися музикою і навіть опановувати гру на інструментах, інші захопилися фольклорними експедиціями, а дехто навіть долучився до ансамблю «Дивень», яким керує сама Надія.

Творення живих ланцюгів  

Класичне сольфеджіо нерідко сприймається як суха й надмірно формалізована дисципліна. Не дивно, що учні музичних шкіл та коледжів не завжди у захваті від нього. Однак сьогодні існує багато підходів, які інтегрують її основи в більш природний і творчий процес навчання — зокрема коли теоретичне підґрунтя сольфеджіо  поєднується з елементами народної музики та етнокультури. 

«Для мене етносольфеджіо, — розповідає Надія, — це не просто навчальна дисципліна, а місток між минулим і майбутнім української музики, що базується на збереженні, вивченні й популяризації народної музики, але водночас інтегрує академічні музичні знання. Саме таке визначення, гадаю, буде, найбільш точним». 

Завдяки спільним зусиллям етномузикологів-ентузіастів, серед яких і Надія та її учні й учениці, відродження та передача української народної пісенної традиції триває. Бачимо, перспективи  етносольфеджіо в Україні і справді великі, адже попит на пізнання свого коріння тільки зростає. Надія ж продовжує удосконалювати курс і вже готується до нового набору.

Інформаційна довідка

Надія Ханіс — співзасновниця гурту «Вільце», викладачка традиційного народного співу, засновниця гурту «Дивень» при Київській музичній школі імені Кирила Стеценка. Освіту здобувала у провідних фольклористів/ок та етномузикологів/инь: Олександра та Наталі Терещенків (Кіровоградське музичне училище), Євгена Єфремова та Ірини Клименко (Національна музична академія України). 

 

---

Читайте також:

• Етномузиколог Євген Єфремов про втрату та шляхи збереження українських традицій
• Українці Курщини: про фольклор, ідентичність і зросійщення розповідає етномузиколог Євген Єфремов
• «Це був кайф…», або шлях Алли Загайкевич у фольклор