Микола Леонтович. Про мистецтво, пам’ять і ластівку з Покровська

Століття тому на європейських сценах вперше зазвучала музика Миколи Леонтовича у виконанні Української Республіканської Капели — і одразу стала символом нашої національної ідентичності у світі. Постать композитора зберігає суспільно-політичну вагу і донині. Покровськ, де митець провів чотири роки, у процесі деколонізації активно розвивав бренд «міста Леонтовича», творячи свій новий культурний міт.

Понад сто років тому Микола Леонтович загинув від руки чекіста. Сьогодні російська армія стирає з лиця землі українські міста й села, а близький композиторові прифронтовий Покровськ готується до оборони.

Музика «вчителя співів» у культурній дипломатії УНР

Злет у творчості Миколи Леонтовича відбувся в часи становлення незалежної Української держави. Диригент Олекса Приходько, що згодом став адміністратором Української Республіканської Капели, згадував:

«У грудні 1918 року відбувся концерт Українського Національного Хору (диригував Олександр Кошиць), на якому сталася визначна подія в нашому музичному житті. Уперше в Києві було виконано “Легенду” Миколи Леонтовича на слова Миколи Вороного (“Дівчину вродливу юнак покохав”). Композиція зробила таке сильне вражіння на слухачів, що українська влада присутня на концерті, вирішила заснувати Українську Республіканську Капелю й послати її до Західної Європи для ознайомлення з музичною культурою України». 

Сам же Леонтович, що скромно вважав себе «вчителем співів» і, навіть розучуючи з аматорським хором власні обробки, ніколи не зізнавався учням у своєму авторстві, дати свої твори для репертуару Капели у європейському турне відмовлявся. Казав: «Мої пісні так недоладно скомпоновані, що їх не випадає співати на празькій чи паризькій сцені». Очевидці згадували, що адміністратори капели ледь не силоміць забрали у композитора партитури.

Європейські оглядачі самокритичність Леонтовича не поділяли. «Багато пісень були виконані на біс — майже всі. Серед найбільш оригінальних і красивих можна назвати “Щедрик” і “Ой там за горою” — обидві створив Микола Леонтович» — так відгукувався про концерт Капели критик лондонського видання «The Daily News and Leader».

Цінували творчість Леонтовича і на батьківщині. У спогадах Людмили Грабовецької знаходимо зворушливу історію про те, як наприкінці жовтня 1920 року до Тульчина, де композитор провів свої останні роки, прибув з капелою Кирило Стеценко.

«Зала в колишньому палаці Потоцького. Більша частина людей стоїть, забиті всі переходи, двері, кутки. В самому кінці, в кутку біля нас, як завжди, скромно притулився Микола Дмитрович. Концерт складений лише з його творів. <…> Наприкінці виходить на авансцену Кирило Стеценко й говорить, що він хотів би побачити тут Миколу Дмитровича, до якого вони приїхали. Чути шепіт, і на руках через усю залу “передають” витягнутого з куточка Миколу Дмитровича. За якусь мить він опиняється на сцені й у відповідь на привітальні слова Стеценка засоромлено щось мугикає. Потім під шалені оплески обидва обіймаються й цілуються».

Однак будні композитора були далекими від таких швидкоплинних миттєвостей тріумфу: рутинна робота з аматорськими хорами (не раз у спогадах хористок можна натрапити на фрази на кшталт «я одна з безголосих учениць Леонтовича»), неможливість реалізуватися, безгрошів’я, переслідування з боку російської влади в різних її інкарнаціях. Тут варто згадати й історію життя митця на Донеччині.

Донеччина Леонтовича

Миколі Леонтовичу змолоду доводилося часто переїжджати — то шукаючи ліпшого заробітку, то через проблеми з керівництвом, а то — через суспільно-політичні зміни. 1904 року разом із дружиною та маленькою донькою композитор оселився у пристанційному селищі Гришино, від якого й веде свою історію сучасний Покровськ. Тут він працював учителем музики й співів у залізничному двокласному училищі та організував робітничий хор залізничників.

Донька композитора Галина Леонтович писала у спогадах: «Ми жили в робочому бараці для залізничників, довгому одноповерховому будинку, в якому займали окрему кімнату. <…> У Гришино тато керував хором залізничників, які його поважали й любили».

Учениця композитора Ганна Орлова розповідала:

«Багато довелось йому працювати, але завдяки його таланту й великому терпінню, умілому підходу до нас, дітей, під його керівництвом утворився хороший хор.  <…> З концертами виступали не тільки на станції Гришино, а й на інших  <…>. Скрізь зустрічали нас дуже добре, успіх був великий. Миколу Дмитровича викликали, дякували. Співали ми скрізь безплатно. Леонтович був безкорисливий».

Поступово обставини життя ускладнювалися, потрясіння приходили одне за одним. Поки композитор із сім’єю проводив відпустку у Києві, в Гришино згорів їхній будинок. Згодом помер новонароджений син Володимир. Врешті, Леонтовича певний час переслідували жандарми за його підтримку вчителів-революціонерів під час подій 1905-1906 років. Не було змоги продовжувати роботу з капелою залізничників, тільки з учнівським хором — за умови, що не виконуватиметься українська музика. Пригнічений таким станом справ, Микола Леонтович у 1908 році повернувся на рідне Поділля, до Тульчина, де продовжив вчителювати у жіночому єпархіальному училищі.

Від «золотого гомону» до подзвону

Працюючи у провінції, Леонтович не марнував можливості вирватися до столиці — київське концертне життя вабило його. Із постанням Української Народної Республіки на запрошення друзів, серед яких Кирило Стеценко, Пилип Козицький, Олександр Кошиць, композитор переїхав із сім’єю до Києва. Тут Леонтовичу була доручена знакова місія: у вирі українських визвольних змагань, що торкнулися усіх сфер життя, зокрема й Церкви, він створив першу в історії літургію українською мовою.

Богослужіння з музикою Леонтовича, що відбулося у травні 1919 року у вщент заповненому Свято-Миколаївському соборі, ознаменувало появу Української автокефальної православної церкви. 

Та радіти довгоочікуваній можливості жити й працювати в столиці Леонтовичу довелося недовго: Україна програла збройну боротьбу, а Київ переходив із рук в руки більшовикам та білогвардійцям.

Після поразки українських військ під Києвом, названої Симоном Петлюрою «Київською катастрофою», білогвардійський генерал Брєдов 31 серпня 1919 року заявив: «Киев — “мать городов русских”, никогда украинским не был и не будет».

Почався затяжний період ув’язнень і розстрілів. Як згадував Пилип Козицький, «При Денікіні Стеценко, як і Леонтович, вели напівлегальне голодне існування, весь час чекаючи арешту».

Історикиня Тіна Пересунько відзначає:

«У листопаді 1919 року вбили поета Василя Чумака та Гната Михайличенка — обидва співробітники українського журналу “Мистецтво”. Пізніше розправилися з поетом-символістом Павлом Савченком. Вже навіть місцевий “Союз возрождения России” злякався перегибу режиму і просив Денікіна припинити переслідування “українського культурного руху”. На це російський ватажок відповідав: “Культуру от политики отделить нельзя”».

Щоби вберегтися від розстрілу, Микола Леонтович вирішив повернутися назад на Поділля. «Шукали мене чорносотенні: так що прийшлось покинути Київ», — ділився він із другом Якимом Грехом. 

Для композитора таке рішення було дуже болісним. Донька, Галина Леонтович,  згадувала: «Тепер, коли його талант входив у розквіт, коли він працював з близькими йому музикантами, мав з ними спільні інтереси, відчував їхню підтримку у своїй творчій роботі, повернення до Тульчина було б найдраматичнішою подією в його житті». 

А все ж, восени 1919 року Леонтович остаточно покинув Київ і вирушив до Тульчина. Та ще й, не маючи грошей на транспорт — пішки, долаючи відстань 350 кілометрів. «Щедрик» зривав овації в найкращих європейських концертних залах, а в його автора починався період найтяжчих злиднів. 

Друг композитора, Яким Грех, бачився з Леонтовичем незадовго до його загибелі, коли той прийшов його провідати:

«Це було після Різдва 1921 року. Я дуже здивувався, коли побачив на подвір’ї Леонтовича, який прямував до мене. Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках — рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани — сіро-чорного кольору — з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене — калачі. Це був назверх бездомний подорожній, голодаючий, аж ніяк не Леонтович». 

В загальній атмосфері тривоги і непевності Леонтович, вочевидь, підозрював можливість розправи над собою. У ті Різдвяні свята 1921 року композитор навідувався і до своєї учениці Надії Танашевич, з якою вони разом працювали над лібрето його опери «На русалчин Великдень».

У спогадах Надія подає його слова:

«На днях я давав концерт у казармах. На піаніно забув свій портфель з різними документами. Мене зараз же запросили на чашку чаю, забрали документи, перевірили. Потім я згадав — повернули. Чекаю результатів, а, може, й вб’ють». У портфелі були «квитки для проїзду за кордон, які Клавдія Ферапонтівна, дружина Леонтовича, у нього знайшла після смерті, і знала про те вся родина».

«Лежу. Сам. Прострелене серце зотліло»

Миколу Леонтовича вбив удосвіта 23 січня 1921 року в домі його батька чекіст Афанасій Грищенко. Те, що вбивця був агентом російських спецслужб, було добре відомо рідним композитора і зафіксовано його другом Гнатом Яструбецьким з розповіді батька митця. Інформація про це достовірно висвітлювалася і в пресі української діаспори.

Однак у Совєтському Союзі документи про вбивство українського композитора були засекречені, а в офіційних версіях комуністичного режиму у вбивстві Леонтовича звинувачували «петлюрівського бандита». Обставини вбивства і особа вбивці стали відомими для загалу аж зі здобуттям Україною незалежності.

На дев’ятий день по загибелі Леонтовича в Україні створили комітет для вшанування пам’яті композитора. На основі цього комітету виникло Всеукраїнське товариство імені Леонтовича, що за короткий час стало флагманом української музичної культури. Організація проіснувала до 1928 року, а далі, на тлі внутрішніх конфліктів і згортання політики коренізації в Україні загалом, поступово була переформатована в Спілку композиторів України.

Атмосфера тих днів добре відчутна у словах Павла Тичини про трагедію: «Виписую ноти для хору. “Музика Леонтовича”. Чудно. Уся Україна заспівала Леонтовича. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить у труні, нікому не потрібний. Тихим будеш — тебе уб’ють. Сильним станеш — повинен убивать. От в чім логіка життя».

У той самий час світова преса у відгуках на виступи Капели з музикою Леонтовича резюмувала: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності».

Покровськ. Ластівка з обпаленими крильми

Для Покровська постать Миколи Леонтовича стала, зокрема, символом національного самоусвідомлення. У 1938 році селище Гришине, у якому жив композитор, отримало назву Красноармійське (з 1962 — місто Красноармійськ), а в травні 2016 року, на 25 році української незалежності, відмовляючись від символів комуністичного минулого, місто перейменували у Покровськ. 

Постать Леонтовича увічнена в символіці міста — на його гербі і прапорі зображена ластівка, та сама, що прилетіла зі щедрівочкою. Зображення ластівки взято з музейної експозиції, присвяченої Леонтовичу — сухарниці, яку колись власноруч змайстрував батько композитора.

Ще у грудні минулого року, поки Покровськ був українським тилом у повномасштабній війні, історичний музей реалізовував програму «Тиждень Леонтовича» з найрізноманітнішими активностями до дня народження митця. 

Нині ж Покровський напрямок — один із найгарячіших на лінії фронту. У грудні 2024 року українські захисники і захисниці щодня зупиняють тут по пів сотні ворожих штурмів. Саме ж місто живе під ударами авіабомб, віднедавна — без газопостачання, за кілька кілометрів від позицій російської армії.

Сто з лишком років тому Микола Леонтович проживав жах воєнних подій у Києві. У 1919 році він занотував у щоденнику: «Із Лук’янівки, із боку Святошина та Ірпеня чути гарматні постріли. День сумний. І надворі, і на душі зле». Тоді ж музиканти Республіканської Капели, гастролюючи Європою із культурно-дипломатичною місією, пересилали кошти з гонорарів на потреби українського війська.

Поки напередодні різдвяних свят світом вкотре шириться улюблений леонтовичівський «Щедрик», а Україна вчергове виборює незалежність, закликаємо вас підтримати збір на потреби мінометного розрахунку, що виконує завдання на Донбасі.

 

---

Читайте також:

• «На русалчин Великдень» в Театрі Оперети: музики та видовищ
• «Нам потрібна інвентаризація нашого спадку» — Мар’ян Пиріг, лідер гурту «Пиріг і Батіг»
• Мистецьке життя УНР: митець-воїн, музика-щит