Кінець часу — це початок музики: вечір квартетів Мессіяна та Лятошинського

Десяте грудня — день наскрізь в тумані. Простір Контрактової площі розкривається через вогкість, а крізь товщу пари пробивається сільський спів жінки, що стоїть під руїнами Гостинного двору. Я потрапляю до Арт-сцени у Київській опері — і знову опиняюся в тумані: нагорі по колу висять кондиціонери і шумлять. Тут дуже затишно. 

«Мессіян та Лятошинський» — рішення не найочевидніше для програми камерного концерту. З нечисленного спільного між цими авторами є те, що вони обидва працювали протягом всього життя в одній інституції (Мессіян — органістом в паризькій церкві Сент-Трініте, Лятошинський — викладачем композиції у Київській консерваторії), обидва виховали цілі покоління аванґардистів та, врешті, обидва були досить догматичними композиторами. Остання риса виявляється, зокрема, в схильності використовувати матеріял в невластивих для нього формах та способах руху. 

Приміром, перший такт другої частини Третього квартету Лятошинського, як такий, що через розмір в 5/4 позбавлений будь-якої фізіологічности, мав би перетворитися в безкінечну та вічно змінну підсвідомістю лінію:

«Заплутаний, м’яко погнутий, пристелений, з початком, устромленим у землю, і з кінцем, що по-свинячи дивиться в небо — шлях водяних рослин.» (Андрій Чужий, «Ведмідь полює за сонцем», 1927)

 

Щось подібне очікувало б і на коронні Мессіянові ритми з додатковими тривалостями. Однак Мессіян мислить інакше: він повторює свої божественні символи з фанатичністю середньовічного схоласта. «Квартет на кінець Часу» написаний у нацистському таборі для вояків-бранців, і в процесі його написання було своє призначення: зосередитися на світі звисоченого, перебуваючи в жалюгідних умовах існування. Збурення індивідуальности — спосіб ствердити для себе абсолют Бога, а маркером людського буття виступає Час в особі періодичности ритму.

 

Що стосується Лятошинського, то він, сказати загально, іпостасує експресіонізм матеріялу клясицизмом форми. Виходить, що концерт 10 грудня вилився в діялог герметичного круглого часу і відкритої часової гри, втілених з однаковою фаховою рішучістю.

Прочитання Лятошинського Андрієм Павловим, Максимом Грінченком, Ігорем Завгороднім та Артемом Полуденним виявляється досить романтичним, аби не спіймати себе на думці, що слухаєш щось подібне до Шенберґової «Просвітленої ночі». Попри це, загальне звучання не є таким щільним та жирним, аби в нього можна було «ввійти». Лятошинський звучить наче з певної відстані, притлумлено, дарма, що не без внутрішньої напруги. Така герметичність загострює слух і зосереджує на собі увагу — можливо, це найбільш надійний підхід для сприймання постваґнерівського модернізму. Хоча згаданий раніше ритм Ноктюрну виявився практично неможливий до розпізнання, вертикальний вимір у виконанні досконало прозорий. І все ж найважливіше, що мені не доводиться чути нічого зайвого, бо такий романтик в душі, як Лятошинський, на це немало спокушає. Виконання зроблене зразково.

 

Практично без перерви звучить «Квартет на кінець Часу» у виконанні Романа Лопатинського, Андрія Павлова, Юрія Немировського та Артема Полуденного. В «Літургії кристалу» виконавці демонструють дивовижну вмілість грати в складному ансамблі свої ролі — птахів та Часу в різних виявах. Вічно мінливій та різнокольоровій гармонії «Вокалізи для Ангола, який оголошує кінець Часу»бракує певної озвучености. Це, однак, вже непомітно в таких наступних частинах, як «Хаос веселок«.

Справжню революцію здійснює клярнетист Юрій Немировський. Третя частина «Безодня птахів» виявляється у контексті «Квартету»тим кінцем часу, на якого сподіваються всі містики. Ритмічне чуття та гнучкість Немировського не поступаються майстерности виконавців григоріянського хоралу, а вміння відтворювати електронне звучання хвиль Мартено не на жарт приголомшує (здавалося б, людське дихання неспроможне відтворити такий холодний звук, який виникав би як пряме продовження тиші та, поволі розгортаючись, заповнював весь навколишній простір). Також в грі Немировського є елемент перформативности, і він настільки ж природний, як рух трави від вітру.

 

«Інтермедія» вийшла цього разу особливо смішною, сливе карнавальною. Вона, як і «Танець люті» зроблені з ансамблю тієї якости, що його єдиний тембр одночасно є удатним до диференціяції. Нарешті хвалебні співи звучать практично по-сильвестрівськи — крихко та інтимно, відтінені невблаганно стабільною ходою фортепіянних акордів. Весь «Квартет» стає великою багаточастинною молитвою, яка ретроспективно сприймається чи не так само схвильовано, як у мить гри. 

Часова деконструкція, м’яко кажучи, вдалася.

Читайте також:

• Музикознавиця Лія Бетстоун про Ukrainian Contemporary Music Festival і концерт Notes from Ukraine

• «Страшна помста» Євгена Станковича: Credo, ergō sum?

• «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» — фільм про нездійснене майбутнє. Розмова із Аллою Загайкевич