Микола Гобдич про елітарність хорової музики та українськість Максима Березовського

 

25 листопада Камерний хор «Київ» виступить на фестивалі «Київські музичні прем’єри». Засновник і керівник колективу Микола Гобдич розповів про програму концерту — віднайдені духовні концерти Максима Березовського, присвячені його 275-літтю, та твори одного з його потенційних вчителів Андрія Рачинського.

Ви є провідним українським хормейстером. Тим, хто вніс великий внесок у відродження давньої української музики та докладає зусиль і для промоції сучасної музики. Але попри це, залишаються люди, які все ще думають, що хор — це щось старовинне, традиційне. Як це подолати? 

Скажу таку річ: порівнюючи сьогоднішній час і дев’яності роки, відчувається величезна зміна у ставленні до хорової культури. Крім цього, є суттєва різниця у співвідношенні взаємин всередині суспільства. Можливо, тому, що в дев’яностих роках першим на Рубікон вийшло відродження духовної музики: до неї потягнулись усі верстви, і це тривало десятиліття або й більше. Через деякий час Україна, більше європеїзуючись — у повному сенсі цього слова — стала більше уваги приділяти оркестровій симфонічній музиці. У зв’язку з цим і уподобання та смаки перенеслись. 

Можливо, це пов’язано ще з тим, що у 1990-х, чи навіть 2000-х найбільш проблематичним моментом було те, що ще при Радянському Союзі аматорські колективи, які знаходились при багатих заводах, раптово щезли. А зацікавлення, попит співаків і їхніх слухацьких аудиторій (неважливо який він, великий чи ні) був. І при цьому настала величезна хвиля створення муніципальних хорів — обласних, філармонічних, напівмуніципальних. Тож на сьогодні у нас є 23 професійні академічні хори в Україні, більша частина з них муніципальні колективи. Найбільша проблема на сході, тому що Дніпро, Запоріжжя, Одеса… — ось в Одесі навіть нема свого професійного хору, хоча традиційна школа там сильна. Є тільки консерваторський акапельний хор. 

Можливо, іще роки вимушеного занепаду ось цієї культури, нівелювання її значення, винищення зрештою безлічі культурних діячів… Ви не вбачаєте, що був такий період, коли людей зумисне відлучили від «серйозної» класичної української музики, а змусили натомість співати «союз нєрушимий рєспублік»…

А можливо, ще пов’язано з тим, що… Тяжко говорити, але відчуваю, що рівень виконавства починає дещо падати. Тепер стосовно місця хорової музики в просторі України взагалі. Мені, на жаль, не дуже приємно, але я скажу. На жаль, хорова музика починає належати до категорії елітної, і це неправильно. Як би ми не європеїзувались, треба пам’ятати, що на сході основою завжди був хоровий спів. З тієї простої причини, що завжди хорова культура відштовхувалась від традицій церкви. Цього не було: ні клубів, ні концертних залів, ні філармоній і тому подібного.

Вся культура йшла тільки від церкви: і не тільки хорова, не тільки вокальна. Це має джерела у театрі, коли ми глянемо на святкові служби, відправи. Там і переодягання, і дійові особи, там і два-три хори: центральний, клірос і по боках, і хор півчих дияконів. Тобто це величезне дійство, котре мало в собі і театралізацію, і обставляння церкви: живопис, ікони…

Не треба забувати про живопис, який народився і вийшов з церкви, і про архітектуру, — як будували ці величні храми. А основою була хорова музика, і не просто вона, а її виконавство. І композиторська школа. 

Що звідси, якщо говорити глобально, дає людині духовна музика?

Я відчув це на собі особисто. Періодично в нас проводиться (сподіваюсь, з часом буде стабільніше) конкурс Леонтовича (Всеукраїнський хоровий конкурс ім. Миколи Леонтовича — Д. С.). Так от якщо ще в старі часи церковна музика не допускалась на сцену, то тільки після настання незалежності України моментально піднявся рівень хорових колективів: вони стали виховуватись на музиці, якій багато століть. І при всій моїй любові до народної пісні чи світської, це тільки частина, одне з крил хорової музики, бо хорова музика завжди була сакральна. На духовні тексти.

Зрештою, тут є і недоліки, і переваги. Адже справді це найкращі традиції, питомо українська музика, але чогось для її підняття ще на вищий рівень бракує загалом. Можливо, замало колективів в цілій Україні, які її пропагують? Чи не досить реклами?

Музика хорова стає елітною зараз, — з тих часів, коли вона завжди була доступною, вона сприймалась як щось природне. Адже це перший із музичних жанрів на теренах України, тодішньої Київської Русі, який був найбільш виконуваний і мав велику слухацьку аудиторію та найстійкіші позиції. Мене не дивує така позиція в Європі, чи, наприклад, в Америці. Там ставлення до хорового співу значно віддаленіше і немає таких глибоких традицій. Але побачимо, як воно буде розвиватись далі. Однозначно не можна зупинятись.

Ви згадали про безперервність у ставленні до хорового мистецтва. Але ж вона була порушена…

Залишки радянської культури — 75 років позбавлення національного елементу, шароварів і всяке таке, це уже переспівано всюди. Але була ще одна прикра надзвичайно серйозна проблема, яка частково має відгомін і зараз. Пригадайте, радянські школи від хорів жовтеняток, піонерів, комсомольців і так далі — директор заганяв на лінійку, огляди… І це все таку в дітей виховували нелюбов (не скажу ненависть), що воно перекинулось на зараз. Що їм ті хори….

Щобільше, в 1980-х я працював в капелі «Думка» диригентом, і я знаю, як це все було. Наш «Палац України» обслуговував з’їзди профспілок, партій… Це були масові пісні в унісон, Шарварко (Борис Шарварко — український режисер усіх масових концертних заходів радянського часу — Д. С.) виставляв 500-600 людей з оркестром! А це ж несмак культури, який прищеплювався тодішньою владою. Стояло завдання: Ленін і партія. І відповідно жахливі програми. Хоча кантата, яку написав Станкович тоді для програми, це розкішна музика. Я працював над нею, і йому говорив: «Поміняймо тексти. Розумієте, наступить час, що ви підете на небеса, і ні один нормальний хормейстер не візьметься за це і не зробить». Тобто композитори, коли писали цю музику, відносились дуже серйозно, і це єдине, що рятувало матеріал. Але маємо інше.

Що саме? 

Нинішнє суспільство, на відміну від радянського, настільки багатовекторне і різноманітне, зараз поділено на стислі прошарки, які зайняті технічними проблемами… Тоді було ясно: робітник, селянин, інтелігент і так далі. Але ось я знаю перукаря, який в рік не пропускає жодного концерту філармонії. Певна верства людей, які тягнуться до цього, є, але мова йде до того, щоб долучати, шукати спосіб масовості більше на хорову музику — це навряд.

Ось ця популярна музика все більше захоплює людей. Завойовує простір. В тому числі багато небезпек у ставленні уряду до класичної музики як такої. В мене вже був момент, коли я в одній зі студії говорю: «Послухайте, замість того дрантя, яке ви випускаєте в ефір і люди його зразу перемикають, поставте “Отче наш”». Але це має бути блискуча, прекрасна композиція, і не менш прекрасне трепетне виконання. І тоді люди якщо й перемкнуть, то за другим разом точно послухають.

А як іще вдається переконувати світ у цьому?

На початку 1990-х мене запросили на знаменитий фестиваль, він називався A·DEvantgarde — тобто не просто музика майбутнього, а музика надмайбутнього, немислима. Тоді ми ще нікому не були відомі. І з годинного концерту було 7 хвилин на сучасну музику: два німецькі композитори, (їхні) та наш Володимир Рунчак. Це робилось для того, щоб дати можливість розвиватись сучасній німецькій музиці.

Тобто країна, котра дала нам і Гете, і Баха, після Другої світової війни каже: «нам треба відродити економіку». Вони це зробили, але зникли митці, і зараз вони намагаються відродити, запрошують усіх, — але лінія ця втрачена. Вони навіть не могли знайти колективу, який би з цими всіма творами впорався. Тож головне нам не втратити цієї ниточки, яка в нас є від Середньовіччя до сьогодні. Ні за яких обставин, ні за яких відношень тієї чи іншої влади — вона у нас постійно міняється, ні за її вподобань.

Якось була така ситуація, керівника спитали: «Чому ви виставили цей колектив?», і він відповів: «Тому що він подобається депутатам». Якщо підлаштовуватись під смаки депутата, тим більше Київради, то ми далеко не зайдемо. Навпаки, ми повинні змушувати депутатів, виховувати їх, а не підтасовуватись. Це рано чи пізно припиниться. На конкурсі у Варшаві один польський композитор сказав мені таку фразу: «Я знаю, що хорова музика йде зі сходу. Але я ніколи не думав, що у вас зараз така надзвичайно сильна композиторська школа, така «могуча кучка», яка ще збурить світ. «Правильно, — подумав я, «він знайомий з творчістю Сильвестрова, Станковича, Гаврилець». І я «запічкав» його всіма нотами, бо нам це потрібно зберегти.

Ваша розповідь пов’язана з усвідомленням значення хорів та їхнього теперішнього статусу, а це дуже важлива річ зокрема і для спадщини Максима Березовського: для того, щоб рухатися далі, ми визнаємо — зусиллями науки, виконавства — його належність до України, але все ж таки виникають певні сумніви у цьому. Чому?

Постать Максима Созонтовича Березовського настільки неоднозначна і вагома для всього східного слов’янства, що просто визначити, що він український композитор, було б не зовсім можливо. По-перше, так, він народився на географічній території України в Глухові. Але будьмо відвертими: що значить талановитий митець без освіти? Тільки обдарована людина. В нас є приклади в історії українського романтизму — обдаровані Леонтович, Стеценко, Яциневич, навіть Лисенко. Але паралельно з цим що творилось північніше? Відкрилось дві консерваторії, в Петербурзі та Москві, які дали світу такі імена, як Рахманінов, Чайковський, Танєєв, Архангельський, Кастальський. Це справді золота доба російського романтизму, і тут рівних немає. Україна не могла цьому протиставити, тому що в нас були музиканти- і композитори-напіваматори. Наша справжня професійна школа почалась з моменту створення консерваторії, яка була на базі школи Лисенка, тобто від Глієра, Лятошинського і нова школа — Сильвестров, Станкович, Скорик, Дичко, і молодша група композиторів. Отже, ще одна потужна доба — кінець XX століття. 

Що творилось в класицизмі? Справді, Березовського забрали юнаком в Петербург, де він в середовищі освічених людей і великої школи композиторської. При російському дворі була мода на Італію — Галуппі, Сарті (іноземні капельмейстери, педагоги, запрошені у Росію — Д. С.), і багато менш відомих викладачів, зокрема вокалу, разом з тим і з України приїхали. І театрали, письменники, — Сковорода, наприклад. Вони разом творили російську культуру. Пізніше навчання в самій Італії, варто враховувати одну річ: Березовський — єдиний композитор з України, який за ввесь час її існування отримав статус академіка Болонської академії, більше ніхто. Бортнянський дуже хотів, але не отримав. Тобто талант, наділений землею, природою плюс освіта — ось основні речі. 

Але часто про його походження не вказується.

Зрозуміло, що ця постать відіграє надзвичайно важливу роль як для російської культури, так для української. Березовський став основоположником класицистичного мистецтва всього східного слов’янства, великої Російської імперії. Але при цьому всьому мене теж ображає, що не сказано про українське коріння. Я спілкувався з багатьма музикантами та хормейстерами (до війни, правда), коли ми зустрічались на гастролях в Голландії з керівником Петербурзької капели Владиславом Чернушенком, я кажу: «Але керівник цієї капели, якою ви зараз керуєте, — українець». — «Нет, он русский». Звичайно, такі речі бути не можуть.

І наступна фігура — Бортнянський — зіткнулась з тією самою ситуацією, тільки на 6 років пізніше. Досі даті народження Березовського приписують 1745 рік, але спеціалісти вказують, що це раніше, адже в 60-х роках вийшов товстий нотний збірник, зшиток хорових творів, де уже знаходився знаменитий «Не отвержи мене» — тобто припустити, що у 20-річному віці він міг написати це — неймовірно. 

Ми готуємо і для цього концерту, і в перспективі величезну нотну збірку, куди ввійдуть його 15 концертів, тобто все написане ним. І будуть 4 компакт-диски, де ми запишемо ці твори й вкажемо що це український композитор, — нехай це виходить у світ. Але скажу ще, що українські музикознавці достатньо сильно обігнали всіх, хто цікавляться цим періодом — бо зокрема в Москві Лєбєдєва-Ємєліна випустила каталог творів російського класицизму (кн. рос. музикознавиці «Русская духовная музыка эпохи классицизма, 1765-1825» — Д. С.), але українські дослідники, зокрема, Ольга Шуміліна знайшла ці ноти та ідентифікувала їх.

На концерті прозвучать справжні прем’єри сезону, бо це твори, які не виконувались мінімум 200 років. Відомо що після смерті Бортнянського у 1825 році що музичне життя ніби провалилось, зупинилось, аж до Лисенка. А це величезна кількість років, настільки бурхливо і яскраво воно розвивалось дякуючи тим чотирьом українським геніям — Березовський, Бортнянський, Ведель і Дегтярев. Причому доля всіх була однакова — вони отримали освіту або в Італії, або в італійських педагогів, за виключенням тільки Веделя, який один рік пробув в Москві і повернувся до Києва.

У цих концертах Березовського якось можна визначити риси українськості?

Людина отримує всі свої задатки від народження, від мами. Вона бере стартове виховання від навколишнього середовища.Відомий факт, що попри проживання у культурі Петербурга і Березовський, і Бортнянський спілкувались на давній українській мові. Величезне засилля культурної еліти українства тоді відбулось у Петербурзі, який не міг протиставити це своїм «русскім міром». Він був заполонений українськими анекдотами, говірками, стравами, піснями… 

Відносно хорів. Якщо один і той самий концерт, (той же «Не отвержи») заспіває капела Чернушенка і, наприклад, мій хор, буде різниця. Адже російські хори мають такий масивний звук, крупний, щільний (я це називаю «крикливий») спів, а українці м’якші в співі. І навіть якщо вони наберуть добрих співаків, половина яких українці чи українського коріння… Чому зараз така бідність в Москві? Тому що припинились «постачання». Наприклад, Мравінський (Євгеній Мравінський, російський і радянський симфонічний диригент, головний диригент симфонічного оркестру Ленінградської філармонії — Д. С.) їздив по Союзу — йому сподобався тромбоніст — і все, через місяць-півтора він отримував квартиру та роботу в Ленінграді, бо на цей оркестр працював увесь СРСР. 

Усе це пов’язано з їхніми масштабами та гегемонією. Якщо виходили славити царицю, то славили у величезних церквах стоголосими хорами, а у нас камерність — погляньте на нашу святу Софію. Там на хорах і мій хор не вміщається. Але коли слухаєш знизу, таке враження, що кожен зі співаків мікрофон має. Бо не було ні філармоній, ні концертних залів, була єдина церква. Крім того, що церква мала бути красивою і витриманою за всіма православними канонами, вона мусила мати акустику. Цьому приділялось дуже багато уваги: і глечики вбудовані, і ідеальна симетрія в колонах, де на лівому крилі звук несеться, а ось на правому має затихати. Давно, ще за часів Ющенка, ми давали варіант Служби Божої Кирила Стеценка. Був Президент, і Філарет (предстоятель Київського патріархату). Ми співали перед воротами, іконостасом — там жахливий звук, і я попросив диякона трохи посунутись. А він відмовив: «це, — говорить, — єдина точка, звідки несеться звук». Старі диякони знали навіть місця, де треба було стояти, так це все точно створювалось і виконувалось. 

Досвід, знання, — це все пізніше приходить, але долучається до сакральних речей, які передаються з молоком матері. І потім людина практично не міняє своїх устоїв. Народжена там, вона не може бути іншою. І звичайно, ми будемо писати, що це український композитор. Але по великому рахунку, я вважаю, що це український і російський композитор. По тій простій причині, що він все життя прожив в Росії й такий яскравий слід залишив, стільки учнів вивчив і спектаклів поставив. Вплив на російську культуру просто гігантський. Якби вони писали у своїх програмках «українського коріння», мені вже було б легше. Але цього не існує!

І концерт присвячено святкуванню, відзначенню його ювілею…

Сумну річ додам. Ми переглянули все, що твориться в інтернеті на нашій планеті, прекрасно розуміючи, що часи пандемії для культури — жахливі. Але вдумаймось: 275 років одному з найбільших геніїв українства, людства взагалі. І нічого не твориться. І маленький камерний хор, який навіть не камерний хор (інфікувався, на жаль, бас-соліст, нас буде 24), бо хор починається від тридцяти осіб. А ансамбль — єдиний, який буде виконувати. Слава Богу, що онлайн-формат дає можливість ознайомити більше людей. З шести концертів відомий тільки «Не отвержи», і він буде заспіваний вперше в авторській редакції, яка зазнала багато «прилизувань» редактором Дмитром Бортнянським, коли він видавав його від капели. По суті, на концерті будуть 6 нових (чи оновлених) партитур. І справа не в нас, я думаю, що має бути принаймні ювілейна монета, це має відслідковуватись у відділі культури держави. 

Який величезний масив музичної інформації «накинеться» на слухача на концерті! А це об’єм приблизно останньої половини життя великого Майстра, його здобутки кількох десятиліть творчої праці. Хоча він прожив всього 33 роки, зовсім мізер. Ми повинні повернутись з цими творами, але вже не до дати, бо вони повинні жити, це не просто українська класика. Їх треба заспівати у себе вдома для того, щоб показати й ознайомити з ними на Заході. Це надзвичайно сильний пласт української музики. 

Повна програма фестивалю «Київські Музичні Прем’єри»

Фото: Аліна Гармаш