Юрій Чекан: «усвідомити українську музику як цілісність» (зошит другий)

 

Початок лекції

Цій системі не потрібна зацікавленість дитини

Може, радянська система освіти була найжорсткіша та найжорстокіша до людей – і тому були певні результати, адже дітей з 5 років ставили на ці “рейки”. Тож вони йшли – величезна кількість людей відпадала, у когось ця система викликала страшенну відразу до музики, у величезної кількості виникав крах ілюзій, а одиниці добігали до кінця і справді підіймалися на олімп світової культури. Але чомусь, піднявшись на олімп, поки існував Радянський Союз, вони робили все, щоб втекти, – причому на Захід, а ті, хто не тікав – були пригодовані партійними структурами або не реалізовувалися. А коли відкрилися кордони, то найвидатніші, ті, хто не біля газової труби чи нафтодоларів, поїхали закордон. Чому? Очевидно, там є слухач та ситуація для їхньої реалізації – така, яку не може надати пострадянський простір. А чому не може? Тому що початкова мистецька освіта, засадничий з цих етапів, спрямована на професіоналів. Яка дитина в п’ять років, крім Моцарта, знала, що буде музикантом? Ніяка! Може, Моцарт, може, Шопен. А величезна кількість людей повинна стати освіченими любителями музики. 

Цій системі не потрібна зацікавленість дитини, не потрібна, зрештою, ота аудиторія. Чому? Тому що в культурі була планово збиткова економіка. Це комплекс, однак сьогодні ми продовжуємо продукувати ті ж міфи, продовжуємо тяглість отієї самої, дурної традиції народництва, яка повинна в XXI столітті вже бути відкинутою. Про це писав ще Юрій Шевельов у XX столітті – але Шевельова в нас слухати не хочуть. Коли я починаю говорити, що у нього є стаття, написана у формі Шостої симфонії Чайковського, на мене дивляться великими очима… Усіх треба було уніфікувати – зараз це продовжується багато в чому. На словах нібито ні, а насправді так.

Пригадаймо Кос-Анатольського, надзвичайно яскравого композитора. Де і з ким він починав? У Ябцьо-джазі, разом з Весоловським та Яблонським. Читаю радянські журнали кінця 40-х років. За що передусім клянуть та сварять його у критичних статтях? За джазові гармонії. Людина так мислить! Ні, всіх треба під одну гребінку. Звідки ви, з Коломиї чи Стрия? Все, прекрасно, гуцульський фольклор, кептарики й нумо танцювати. А джаз – це європейська традиція. Весоловський, Яблонський і Кос-Анатольський у Львові замінили польське танго українським танго. До сьогодні це абсолютно унікальний феномен, який майже не досліджується. Знову ж таки, у Львові був прекрасний композитор Анджей Нікодемович. Скажіть, будь ласка, де в історії української музики говориться про Анджея Нікодемовича, який є важливим чинником розвитку української культури, не тільки львівської/галицької, звідки його викинули, а й загальноукраїнської? Хіба це не той самий шістдесятник? Хіба не він виховував цілу плеяду людей, які повпливали на сучасний стан культури, того самого Геннадія Ляшенка, Станковича, Ланюка? Коли я в Києві говорю студентам що був такий композитор, який потім поїхав в Польщу, то такого не знають і не хочуть знати. Я навів приклади на заході України. Але хіба немає такого на сході? В Одесі, у Харкові, де прекрасний композитор Олександр Ґуґель –  нібито його й не існує. Чому? А тому що він виділяється, тому що не такий, як всі. 

Ми з вами уже результатів не побачимо, але будемо лупати сю скалу

Настільки розтягнеться в часі спроба подолати ці розривності? Є оптимістичний прогноз і песимістичний. Песимістичний: це закон маятника. Настільки воно було відтягнуто сюди, настільки ж і треба, щоб воно пішло у той бік. XVII, XVIII століття, маємо від початку ХІХ-ого “закручування”. Ще чотириста років почекаймо. Ми з вами уже результатів не побачимо, але будемо лупати сю скалу. Є й оптимістичний прогноз. Уявімо, що час прискорюється і те, що раніше відбувалося в культурі природним чином, зараз відбувається і за допомогою свідомої, цілеспрямованої діяльності. Вона може кратно зменшити ось ці чотири століття. Про що йдеться? Про необхідність усвідомлення розірваності української культури та цілеспрямованої роботи над усвідомленням її цілісності. Коли ми будемо знати, в чому вона цілісна і де оте глибинне підґрунтя – при чому це будуть не метафори “код української нації”, “кордоцентричність”, інші речі, які дуже приємно чути, але які не говорять про інструменти, якими ми можемо це здійснювати – коли ми це усвідомимо, тоді процес може значно прискоритись. Але нам, науковцям, над цим треба дуже багато ще працювати. 

Нам треба виховувати своїх студентів. Треба давати їм не вміння репродукції того, що було до них, що було до нас, а продукції, креативності. Друге – необхідність зрушень в масовій мистецькій освіті. Необхідно її переформатувати. Це болюче завдання. Повернусь до тієї конференції: коли ми думали над питаннями, які поставимо нашим закордонним колегам, ні в кого не виникла думка, що треба спитати, якими ми повинні бути, щоб відповідати потребам учнів? Для наших вчителів це питання просто не існує: “Я закінчила училище, консерваторію, я займаюся музикою з 6 років, я вмію грати етюди Черні. Навчися, як я, і тоді будеш щось питати”.

Якщо ти дожив до сивих скронь і не можеш собі заробити на квиток в оперний театр, то, може, тобі не так і потрібно туди ходити?

Наша колега з Німеччини розповідала про свою доньку, яка на академконцерті грала саундтрек до одного із фільмів. Дитина хотіла це грати, і вчителька допомогла їм зробити перекладення: скрипка, кларнет і контрабас. Смішно? А хто з наших викладачів зможе зробити перекладення, тому що троє дітей хочуть грати саме це, і вони це заграють? Діти не відходили, вони постійно займалися музикуванням. Але ж ні, в нас дають вправи Ганона, етюди Черні – це дуже специфічна штука, яка буде відбивати бажання до живого музикування. “Я одержав диплом і я не хочу продовжувати свою освіту. Я буду репродукувати” – і такому вони вчать своїх учнів. Необхідна зміна мистецького світу. Трансформація культурної політики держави. Якщо ви поїдете в Італію, і прийдете в оперу, там для пенсіонерів немає жодних пільг. Є пільги 50 відсотків для дітей до 18-ти років. Отже, якщо я йду з онуком, то за себе плачу 100 відсотків, а за нього 50. Вони думають про своє майбутнє. Якщо ти дожив до сивих скронь і не можеш собі заробити на квиток в оперний театр, то, може, тобі не так і потрібно туди ходити? Так, цинічно звучить, але це правда життя. Ти можеш послухати трансляцію в інтернеті, будь ласка. Долучайся до цієї музики. А в оперному театрі ми дамо пільги тим, хто прийде туди завтра, а післязавтра – приведе своїх дітей.

Ще один момент для того, щоб прискорити процеси, це запровадження мобільності культурного туризму, його культивування. Коли людина може полетіти в Берлін і послухати виставу чи концерт. Коли людина може у Відні за три євро купити стояче місце в опері та послухати виконання найвищого рівня. І коли це виконання буде в слуховій пам’яті людей, тоді й до наших виконавців будуть інші запити. Тоді ми зрозуміємо, що це необхідність – не просто заграти якісь твори Шопена, а зіграти таким чином, як 21-річний хлопець Денис Максимчук торік на фестивалі Кос-Анатольського. Він заграв величезну програму в Коломиї! – 24 прелюдії Шопена і “Трансцендентні етюди” Ліста. Зал був повний, і зал шаленів! Бо це було зроблено якісно.

Торік я вперше в житті наживо почув Другу симфонію Ревуцького – академічний твір, який нібито всі знають… Вивчають в програмі. 

Зараз ввесь світ у фазі професійного посттрадиціоналізму – коли композитор вступає в діалог з традицією і ця традиція не є непорушною іконою, яку не можна чіпати, а одним із голосів історії. Як тільки ми обмежимо цю традицію каноном, ми одразу ж потрапляємо в культурну резервацію. Ввесь світ зберігає свої надбання, але й рухається вперед. Консервація необхідна тільки на певному етапі у певних межах. А ми повинні бачити загальні потреби культури та розуміти частку індивідуальних прагнень тієї чи іншої особи. У Зубицького є опери, чому про них не говоримо? У Станковича є величезна кількість театральної музики, у Юрія Шевченка, в Олександра Козаренка! – в тому числі величезна тетралогія “П’єро мертвопетлює”, “Дон-Жуан з Коломиї”, “Час покаяння”. Якщо будуть ентузіасти, які відстоюватимуть персоналії, і з тих потічків складеться річище… Щоб воно було єдиним, але не одним. 

Те, що написано і лежить десь, – не існує в атмосфері сучасного: воно повинно звучати. Величезну роботу робить Микола Гобдич: він записує 1000 років української музики, де, з одного боку, Сильвестров з його Майданом 2014-ого, з іншого – Дилецький та знаменний розспів та той же Дегтярев, який, не зважаючи ні на що (він був кріпаком), працював та був українським композитором. Не тільки за походженням, а і за типом мислення: його кантиленність з партесних концертів є не тільки від Італії, а й від українського пісенного мелосу, в якому він виростав. Торік я вперше в житті наживо почув Другу симфонію Ревуцького – академічний твір, який нібито всі знають… Вивчають в програмі. Але в концертах ця українська класика, на превеликий жаль не звучить…