«Після паузи» #6: Тарас Кузик. Фаготист, військовослужбовець

Dzvenyslava Safian

2 години ago

Дванадцять років в інституті Глієра й Національній музичній академії, паралельно — Національний президентський оркестр. Все це обірвалось на другий день повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року фаготист Тарас Кузик сказав дружині «я пішов» і вирушив у ТЦК. Ніякої підготовки не було — тільки побратими, які показали, як тримати зброю.

Про шлях від музиканта до військового і назад він розповів у розмові з авторкою подкасту «Після паузи» Дзвениславою Саф’ян.

Після мобілізації Тарас спочатку потрапив у роту охорони штабу 112-ї бригади ТРО. Але вже тоді підрозділ мав різні напрямки роботи, зокрема ротації в район Бучі, Ірпеня та Гостомеля. Саме там відбувалися перші бойові завдання. Командир спершу не відпустив його на ці ротації — вважав, що він ще не готовий. Лише з другого разу вдалося переконати. Так Тарас потрапив у взвод, який працював на напрямку Буча–Ірпінь–Гостомель. Завдання були прості й жорсткі водночас: утримання визначеної позиції і готовність у разі наступу підірвати об’єкт. З побратимами Тарас залишився до завершення своєї служби.

Згодом відбулася ще одна зміна: їх перекинули зі 112-ї бригади в 241-шу. Це означало ротації між лівим і правим берегом Києва, постійне переміщення і довге очікування бойового застосування. До початку літа вони залишалися в місті, і це породжувало бажання бути там, де йде реальна робота.

У підрозділі навіть наполягали, щоб їх відправили в зону бойових дій. У відповідь чули, що потрібно почекати, зокрема до 9 травня, коли ситуація може змінитися. Після цього очікування їх таки відправили.

Напрямком стала Херсонщина — плацдарм у підпорядкуванні 36-ї бригади морської піхоти. Там вони провели 36 днів на позиціях, які були розташовані дуже близько до противника. Після цього підрозділ вивели і перевели під командування 206-го батальйону 241-ї бригади, де вони працювали до середини осені, поки не відбулася ротація.

Паралельно відбувалися зміни й у структурі підрозділу: командир роти та частина побратимів із шостої роти перейшли до 251-го батальйону. Вони вийшли трохи раніше, ще з Миколаївського напрямку, де перебували від початку повномасштабного вторгнення. Після миколаївського етапу інші приєдналися до них, і далі служба продовжилася вже в складі 251-го батальйону 241-ї бригади на сході країни, зокрема у Бахмуті. У березні 2025 року Тараса демобілізували, після чого він повернувся до Національного президентського оркестру.

Рішення піти на війну 25 лютого — що вас мотивувало?

Тарас Кузик: Це почалося ще задовго до повномасштабного вторгнення, з подій Майдану. Я тоді був у козацькій сотні. І декілька побратимів — один із них, батько мого близького друга — пішли одразу на війну у 2014 році. Тоді — і я це завжди чесно кажу, що я цим себе виправдовую, — він узяв з мене обіцянку, що я продовжу займатися музикою, а не піду на війну.

Тоді, звичайно, був страх, нерозуміння і так далі. Я не пішов — за що себе постійно гриз. І на момент повномасштабного вторгнення в мене вже була чітко сформована думка: якщо почнеться така глобальна ситуація, я точно не буду відсиджуватися.

Звісно, що музика тоді не мала значення. Значення мав тільки захист батьківщини — спроба зберегти її суверенітет і цілісність. Про яку музику могла йти мова?

Ви могли слухати музику в той період?

Тарас Кузик: Музику я завжди слухав. Переважно це джаз. Потім із часом повернувся до рок-музики. Класики майже не було.

Наскільки легко поверталися в музичну форму після демобілізації?

Тарас Кузик: Доволі легко. Я сам не очікував, думав, що це буде набагато складніше. Найперше — директор оркестру дав мені місяць часу на відновлення, щоб мене не залучали до жодних програм, а я міг суто займатись відновленням форми. Хоча я почав долучатися раніше, бо місяць просто сидіти й займатися — це, скажімо так, не надто цікаво.

Були певні труднощі, звичайно. Пізніше, вже в роботі з фахівцями, виявилось, що трохи постраждала довгострокова пам’ять. Були моменти, коли дивишся в ноти: ти ніби знаєш, що це за нота, але не можеш усвідомити, яка саме це нота і якою аплікатурою її зіграти. Іноді навіть зараз таке трапляється, але вже вкрай рідко. Так поступово входив у робочий процес.

Коли я повернувся після війська, і потрібно було грати на контрфаготі — це доручали мені, бо я знав, де його взяти. На жаль, в оркестру поки немає власного інструменту. ( — «А ви вже, молодь, грайте партії першого-другого фаготів, вам треба розвиватися й награвати репертуар»). Після повернення я розумів, що музика — не на все життя. Дуже змінилося бачення, сприйняття і розуміння цього всього.

Якщо раніше я боявся, що, не дай Боже, щось станеться з пальцем — і це катастрофа, як же я буду грати, то зараз у мене думка: «Господи, та хоч ціла рука». Такі протези зараз роблять, що це неважливо, і на музиці світ клином не зійшовся. Є багато можливостей, було б бажання.

Що вас найбільше здивувало в цивільному житті після фронту? Можливо, у спілкуванні з колективом, у сприйнятті концертів, слухачів? Щось нове для вас?

Ні, здивування не було. Військо навчило не дивуватися тому, що відбувається довкола. Було і є несприйняття окремих моментів, нерозуміння того, як, на жаль, є індивідууми, для яких війни немає. Які кажуть: «Чому я маю втрачати свої гроші через донати?

Є ті, для кого «не все так однозначно», або «вєлікая руская культура». Це я категорично не сприймаю. Я знаю таких людей, принаймні у своєму оточенні, і в мене до них є єдине питання: чому ти досі тут сидиш? Чому ти сидиш у теплі, в добрі, маєш роботу, дах над головою, і тобі не треба проходити кілометри до позиції під обстрілами, під FPV, постійно ризикуючи життям?

Незалученість я не сприймаю. Ти або у війську, або для війська.

Водночас є колеги, які роблять усе для війська. Мабуть, єдине, що мене справді здивувало — це колеги, які показали дуже послідовну активну позицію. І я такий: «О, від тебе я точно не очікував». Це класно.

На ваших сторінках у соцмережах ви постійно просуваєте збори. Це збори ваших побратимів чи власна волонтерська ініціатива?

Перш за все, це збори моїх побратимів, які продовжують службу, воюють і зменшують кількість паразитів на нашій землі. Я ще досі не зробив офіційний статус волонтера. І, чесно кажучи, не знаю, чи є в цьому нагальна потреба — бо незалежно від статусу, мені нічого не заважає цим займатися.

На щастя, у мене є дуже хороші близькі друзі-волонтери, зокрема з Волонтерської асоціації «Зграя», яка працює з 2014 року, з початку війни. Щось я роблю самостійно, щось — разом із ними. Є також фонд «Дошка Foundation», який організував чоловік моєї знайомої — він француз. Його це могло б не стосуватися, але він допомагає і військовим, і цивільним. А окремі наші індивідууми не вважають це потрібним. Тому я продовжую. Зараз трохи менш інтенсивно, ніж раніше — треба також витрачати час на відновлення своїх сил і енергії, щоб потім хвилями знову включатися в допомогу побратимам.

Окрім музики, ви займаєтесь новою спеціалізацією.

Так, я нещодавно завершив курс з автоматизації рутинних бізнес-процесів. Поступово перекваліфіковуюся в цей напрям, щоб завершити професійну кар’єру в музиці. Хочу перейти в сферу, де зможу сам контролювати процеси — що, коли і як відбувається. Де не треба постійно перебувати в оточенні людей, які мені не до душі.

Давайте відверто: в українському світі класичної музики дуже багато гнилі. І мені це не подобається, мені в цьому важко й не хочеться залишатися. Це одна з основних причин, чому я хочу піти з цієї сфери. І, звичайно, фінансова сторона також важлива. Тому шукаю інші шляхи реалізації.

Коли ви кажете «гниль», ви маєте на увазі проросійські погляди?

Людські відносини, в першу чергу. Дуже багато тих, хто безпідставно випендрюється. Навіть якщо є професійні підстави — це не привід. Багато хто з себе нічого не представляє як музикант, але носить корону, і ти дивишся і думаєш: «Боже, навіщо це?»

Мій виклдач, коли хтось починав щось розповідати, завжди казав: «Ти мені давай на фаготику розкажи». Словами кожен може, а ти мені на фаготику покажи — тоді ми й побачимо.

Я дуже люблю і поважаю свого викладача Камишного Миколу Яковича, ми досі тісно спілкуємося. Це надзвичайна людина — викладач із великої літери. У нього немає гучних звань, але він працює не для себе, а щоб дати молодим шанс пробитися. Він завжди переживає за кожного студента, завжди на зв’язку. У нас у класі у війську було багато людей — хтось залишився, хтось демобілізувався, хтось пішов раніше, хтось пізніше.

Юрій Кусяк — до участі у війську він працював, здається, в Одеській опері. Микола Брусник — він зараз служить. Також згадую Михайла Довженка — він був молодший за мене, Дмитро Чутченко, Олексій Катаєв. Вони не всі пішли далі по музиці, але це хлопці, які були в класі мого викладача. Шеф про всіх них знає, з кожним підтримує зв’язок.

У нього принцип роботи був такий: наприклад, на уроці ми займаємося, щось не виходить. Він каже: «Давай спробуємо ось так пропрацювати». Закінчилося заняття — ввечері дзвінок: «Ну що, як там успіхи? Виходить чи не виходить?». Ти кажеш: виходить або не виходить. Якщо не виходить — він: «Ага, давай тоді спробуємо так». Наступного дня знову ввечері дзвінок.

Тобто в нього не було принципу «від уроку до уроку» — у нього процес постійний. Він постійно думає про своїх учнів, шукає, як їм допомогти. Він це називає «ключики до вирішення проблем». І це не тільки про музику — це про життя загалом.

Ці патерни мислення — не лише музичні, а й життєві — знайшли відображення у вас у війську?

Звичайно. Окрім виховання батьків, бо з 15 років я живу окремо, дуже вагомий вплив на моє формування мав мій шеф. І так, у війську я це постійно бачив у собі: організованість, самоорганізація, відповідальність за свої дії і вчинки, поступове мислення — не хапатися за все одразу, а спокійно продумати послідовність. Це і самоконтроль. Дуже багато таких речей використовується постійно.

Шеф завжди вчив бути людиною — це головне. Бо натискати на клапани може будь-хто. А головне — залишатися людиною в будь-якій ситуації. Він вчив системності: все робити поступово, системно. І ти до цього звикаєш, а потім раптом ловиш себе: «О, це ж те, про що шеф говорив». Навіть ті, хто не пішов у музику, пам’ятають цю систему — і вона їм допомагає в інших сферах.

Ви не хотіли б викладати музику?

Колись така думка була. Мене навіть хотіли запросити викладати в Глієра, але цього не сталося. Хоча зараз я розумію, що це і добре, що не відбулося. Бо навіть у викладанні — виходячи за межі класу фагота — там теж багато гнилі, недбальства, того, що я не сприймаю і не люблю. Я б там не зміг.

Ви родом з Києва?

Ні, я зі Львівщини. Спочатку в 9 років я пройшов відбір у хорову капелу «Дударик», завдяки чому переїхав із мамою до Львова. Потім пішов на кларнет у львівську десятирічку. Там я вчився 4 роки як кларнетист. У 2008 році вступав у Глієра — тоді ще Київське державне музичне училище.

Я завжди жартую: я був настільки «талановитим» кларнетистом, що мені сказали, щоб не створювати конкуренцію — або переводимо на фагот, або повертайся до Львова. Насправді я просто забив на вступні іспити, і кларнет мені не подобався. Мені дали 10 хвилин на роздуми, мама питає: «Ну що, на фагот?» Я кажу: «На фагот».

Батьки — музиканти?

Мама закінчила семирічку як піаністка, любила співати, грала на фортепіано. Бабуся і дідусь співали в церковному хорі. Я змалечку співав, зокрема в церковному хорі.

Дідусь 1935 року народження розповідав про своє дитинство, про Другу світову війну і післявоєнний час. Бабуся 1937 року народження. Ми знали справжню історію — про УПА, УНР, про українських діячів. Про Голодомор, Сибір, Соловки, знищення української еліти — це все було з дитинства.

Зараз у нас є вибір. І на жаль, не всі його використовують на користь України. Зараз тебе не переслідують за позицію — принаймні всередині країни. Є зовнішній ворог, але є й внутрішні проблеми.

Зараз ти можеш піти в рекрутинговий центр, обрати посаду, тебе проведуть від «А» до «Я». У нас такого не було. Ми йшли в невідомість, але з розумінням, для чого ми це робимо. І зараз, коли хтось просто боїться обрати і через це ухиляється — для мене це незрозуміло.

Що було найскладніше під час служби?

Найскладніше у службі було бачити, як з людини витікає життя у мене на руках. Був період, коли я виконував функції бойового парамедика не з власної волі. Коли ми приїхали на перший плацдарм, у нас не було парамедика. Командир (той що на папері, а не по факту) дізнався, що перед виїздом я цікавився медициною, аптечкою, як діяти в різних ситуаціях — і сказав: «Будеш парамедиком». Я йому кажу: «Ти при своєму розумі? Я музикант. Де я і де медицина? Я тобі можу дати цитрамончик — це вся моя медицина».

І так трапилось, що я все ж таки певний час виконував ці обов’язки, допоки… після того, як у мене на руках побратим стік кров’ю, я попросив дати мені тиждень перепочити. На той момент ми вже були в 206 батальйоні, прикомандировані до роти як окремий взвод.

Наш командир взводу спочатку сам заходив на позиції, перевіряв, налагоджував взаємодію з суміжними підрозділами, визначав точки евакуації і все інше. І тільки після цього він заводив людей на позиції і сам там перебував разом із нами. Ми спілкувалися з ротним через зв’язок, через WhatsApp. А у мене на аватарці стояла фотографія, де я з фаготом.

Якось я приїхав до нього, і він каже: «А ти музикант?» Я кажу: «Ну, взагалі так». Він каже, що в нього є друг — на жаль, я забув прізвище — відомий класичний вокаліст, який працював у Німеччині, і який теж на початку повномасштабного вторгнення прийшов у військо. Він йому казав, що той може допомагати, але він відповів: «Я себе бачу тут і все». І він тоді сказав мені фразу: «Ну, таких людей нам треба берегти». Я тоді не надав цьому особливого значення. Потім, через тиждень-два, я кажу своєму командиру, що готовий виходити на позиції. А він: «Ні, ні, ні, тебе ще не випускаю, зараз інші йдуть».

І якось одного вечора ми сиділи разом. Командир тоді не пішов на позиції, бо йому теж треба було відпочити — а він постійно був там із усіма. Ми сиділи: він курив свою люльку, я — цигарки. Я кажу: «Слухай, командир, в чому справа? Чому мене не випускаєш? Я ж сказав, що готовий». А він: «Ротний сказав тебе не випускати у зв’язку з твоєю професійною діяльністю. Сказали тебе берегти».

Це мені було важко сприйняти. Я розумів, що це ніби добре, але, по-перше — мене ніхто не запитав, чи я цього хочу. А по-друге — а хлопці? Чим я кращий за них? Я потім, звичайно, займався і до того, і особливо після цього — забезпеченням підрозділу, бо маю хороших друзів-волонтерів. А з часом взагалі перейшов на паперову роботу.

Я бачила ваш телеграм-канал із поезією. Ви довгий час публікували старі вірші — 2010–2013 років, а потім уже тексти 2023–2024, під час служби. Це була розрада певною мірою?

Вірші приходять у моменті — слова складаються в рядки, і ти розумієш: треба записати, поки не забув. Десь це пишеться від початку до кінця одразу, десь — ти записуєш перші рядки, а потім повертаєшся і допрацьовуєш.

Так, це була розрада. І можливість віддати шану друзям і побратимам, які загинули. Це не було так, що ти сідаєш і спеціально пишеш — це завжди в моменті.

Ще однією причиною повернення до поезії була втрата близького друга, фаготиста, з яким ми працювали в президентському оркестрі — Костянтина Старовицького. Ми з ним бачилися востаннє 18 січня 2023 року і домовлялися зустрітися на каву в Констасі. Але, мабуть, не дуже він хотів на ту каву — і це сталося інакше. Саме тоді я почав писати знову. Спочатку — про побратимів, які загинули, кілька рядків, а потім допрацьовував. Втрата Кості стала основним поштовхом до повернення поезії.

Ми дуже близько дружили і постійно були на зв’язку. Він теж пішов добровольцем із перших днів. Перші місяці навіть не зізнавався, що служить. Потім ми випадково перетнулися в Києві, і я вже знав, що він воює. Він ніколи не відмовлявся від завдань, мовчки виконував усе, що потрібно. У вільний час наспівував музику, щось диригував, займався творчістю. Він дуже любив тварин, у нього була собака Дафна. Це була надзвичайна людина — диригент і фаготист водночас. Робота з ним була суцільним задоволенням.

Він завжди ставився до всіх з повагою — незалежно від віку, завжди культурно, інтелігентно. Про таких кажуть: «мухи не образить». Він підсадив мене на настільні ігри, ми часто грали разом. І зараз без нього якось воно вже не так.

Вірші — це ще й була потреба випустити емоції. Там є вірші про Майдан, про різні події, є й любовна лірика. Власне, з любовної лірики все й почалося — хотілося написати дівчині кілька рядків, і воно пішло далі. Потім був період, коли я взагалі нічого не писав. А потім знову повернулося. Коли життя спокійне — не пишеться. Коли починаються події — знову з’являється потреба. Не хочу називати це натхненням, але щось таке повертається. Зараз я пишу дуже рідко.

Тобто музика і мистецтво перетікають в інші форми у вашому житті? І нове захоплення автоматизацією теж є такою формою?

Ні, це не зовсім так. Музика від мене нікуди не дівається — її в мене ніхто не забере. Але я не хочу більше займатися нею професійно. Автоматизація — це інше. Це про бачення процесів, які можна структурувати і перевести в систему. Можливо, це пов’язано з тим, що в музиці ти працюєш із партитурою: одночасно багато ліній, і ти вчишся бачити їх як єдину систему. Так само і в бізнес-процесах — ти ніби компонуєш партитуру, а потім розкладаєш усе на окремі партії.

***

Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.

Читайте також: