«Увійти як сильні і впізнавані», — музична кураторка Ольга Бекенштейн про міжнародну співпрацю

Mariia Tytova

2 години ago

Ольга Бекенштейн — музична кураторка та продюсерка, яка працює у сфері міждисциплінарного мистецтва. Вона є співзасновницею OK Projects — громадської організації, яка об’єднувала кураторів у сфері сучасного мистецтва, музики та освіти. Також Ольга — частина команди клубу й артцентру Closer у Києві. Саме з її ініціативи там з’явився музичний лекторій «Звук», у межах якого відбувалися лекції про видатних музикантів XX століття — Джона Кейджа, Майлза Девіса й багатьох інших. Окрім того вона впровадила в Closer кінолекторій «Світло» та джазові вечори.

Десять років тому, на базі того ж артпростору, Ольга заснувала фестиваль афроамериканської та імпровізаційної музики Am I Jazz?. Фестиваль був зосереджений навколо авангардного джазу та експериментальної музики, його програма містила концерти, лекції, кінопокази, серії подій «запитання-відповідь», а також класичні для Closer нічні вечірки. Протягом років на Am I Jazz? виступали артисти з різних країн, зокрема: американський співак Білал, американський композитор та співак Хосе Джеймс, німецький музикант і продюсер Бернд Фрідман, французька арфістка та співачка Лаура Перрудін, норвезький джазмен Хокон Корнстад та багато інших.

Нині Ольга працює над новим проєктом Time Based, що досліджує музику й мистецькі практики, у центрі яких постає звук.

Про власну ідентичність у професії, досвід організації проєктів та міжнародні колаборації — читайте далі пряму мову мисткині.

Ольга Бекенштейн. Фото: Facebook Ольги Бекенштейн

Хто я?

Ольга Бекенштейн: Колись мені здавалося, що все просто: я — культурна менеджерка. Це очевидно, і це правильна рамка. Втім, мені подобається думка, що люди можуть самі винаходити жанри своєї діяльності. Я поверталася до цього багато разів, і, здається, питання «хто я?» не має однозначної відповіді. Мені близькі визначення «фестивальна продюсерка» або «музична кураторка» — залежно від проєкту. Попри міждисциплінарність моїх інтересів, більшість ініціатив все ж зосереджені навколо музики та звуку. Це моя точка тяжіння. Але зізнаюся: я поки не придумала свій унікальний термін. Можливо, це ще попереду.

Am I Jazz?

Фестиваль Am I Jazz? з’явився у 2016 році. Повноцінно він відбувався щороку до 2019-го, у 2020-му була онлайн-версія через ковід.

Все почалося доволі випадково. На той момент я вже робила концерти в Closer: імпровізаційна музика, джаз, перші міжнародні колаборації. Тобто середовище вже існувало — і я була в ньому.

Одного разу ми з командою Closer (Ксюша Малих, Сергій Яценко і Тимур Баша) мали інтерв’ю про наші плани. На той момент я зовсім не думала про можливість організувати фестиваль. Але Тимур раптом сказав: «У нас буде джазовий фестиваль». Ця фраза просто зависла в повітрі й у моїй голові. Я тоді подумала: ну так, буде. Чому б і ні?

Бачення фестивалю сформувалося дуже швидко. Здавалося, що в Україні немає нічого у сфері American Music, немає такої прогресивної, сучасної історії. Звісно, зараз я розумію, що до мене теж багато всього відбувалося, просто я була молода й наївна і щиро думала, що відкриваю ці двері першою. Але тоді імпульс був саме таким:

зробити фестиваль, який покаже різні грані музики й побудує нову сцену: більш урбаністичну, таку, що дивиться в бік ню-джазу, хіп-хопу, експерименту.

Я ніколи в житті не слухала музику лише одного напряму. Навпаки, завжди була людиною, яка живе в різних звучаннях. І навіть коли я почала займатися концертами, у мене не було амбіції бути «джазовою людиною». Фестиваль від самого початку мисливця мультижанровим. Він ніколи не був про «чистий джаз», у програмі з першого року була електронна музика, імпровізація.

Але ззовні Am I Jazz? масово сприймався саме як джазовий фестиваль. І разом із ним мене автоматично почали сприймати тільки в контексті джазу. Це трохи дратувало: почуваєшся затісно, коли тебе асоціюють лише з однією «поличкою». Втім, я продовжувала працювати над фестивалем, він розвивався і змінювався разом зі мною.

У 2022 році мав бути наступний випуск із міжнародними перформансами і колабораціями. Але в той момент я відчула, що він перестав бути для мене актуальним. І це теж природно, іноді ти просто виростаєш із власних проєктів. Повномасштабне вторгнення все змінило.

Time Based

Фактично, логічною трансформацією моєї діяльності після Am I Jazz? став проєкт Time Based. Це моя ініціатива, реакція на нові виклики, які з’явилися у 2022 році. Основна мета проєкту — створення музики і мистецтва, пов’язаного зі звуком у різних форматах, а також міжнародні співпраці й колаборації.

Ще на ковідному Am I Jazz? я вперше зробила замовлення нової роботи. Мені дуже сподобалося. І тоді я вирішила, що далі хочу переформатувати свою діяльність так, щоб більше працювати саме із замовленнями. Я бачила в цьому сенс.

Від початку мені було важливо зберігати міжнародність проєкту. До повномасштабної війни я привозила міжнародних артистів в Україну, і ми робили тут концерти. Я багато розповідала про них, адвокатувала Black American Music, проговорювала коріння цієї музики.

Після 2022 року діяльність змінилася: я почала робити міжнародні проєкти за кордоном. Хотілося уникнути жанрових обмежень і водночас мати можливість говорити про сучасну українську музику — саме прогресивну, а не «музику, яку грають українські артисти». Важливою залишилася і освітня частина, з’явилися конкурси. І так сформувався Time Based.

Отож, найперша ще досить абстрактна ідея Time Based виникла в мене під час ковіду, але перші реальні кроки сталися у 2023 році. Це була така менторська програма: п’ять американських композиторів і саунд-артистів працювали з п’ятьма українськими митцями й мисткинями, для яких основним медіумом або основою практики є звук. У межах програми з’явилося п’ять нових проєктів. Це не зовсім колаборація — це була саме співпраця американських менторів і українських менті. У 2024 році ми презентували ці роботи.

У цей же час була колаборація із впливовою американською організацією Issue Project Room. Їхня команда працює з естетично дуже близьким до нас матеріалом: це мультижанрові практики, але здебільшого авангардна музика або саунд-арт.

У цьому проєкті троє українських митців створили разом з американськими митцями й мисткинями онлайн три аудіовізуальні роботи: It Feels Like the End of the Word Еден Гірми та Мар’яни Клочко, Time Zone Response Олексія Подата і Сюзанни Торп, Labyrinth of Gazes Медісон Грінстоун і Антона Саєнка.

У 2025 році у Глазго відбувся фестиваль Time Based: Sonic Interventions, реалізований у партнерстві з британською організацією Arts & Parts та її креативною продюсеркою Мартел Оллерншоу.

Він постав як фестиваль експериментальної музики, саунд-арту та міжкультурних колаборацій, що об’єднав українських та британських митців. Його темою стали звуки, що їх ми не контролюємо — від вуличного шуму до звуків, принесених війною. Усі роботи були створені спеціально на замовлення фестивалю.

Ольга Бекенштейн: У програмі було три концерти: сольний перформанс Алли Загайкевич, колаборація українського піаніста й композитора Юрія Середіна з шотландським саксофоністом Реймондом МакДоналдом, а також спільний виступ аудіовізуальної артистки Xena Haspyd і шотландської композиторки та перформерки Дженевієв Мерфі.

Основою твору Алли Загайкевич стали записи Михайлівського Золотоверхого монастиря, Софійського собору та інших київських церков. Ця ідея мені дуже близька: у Берліні, де я живу, є надзвичайно красиві дзвони. Кілька разів я також потрапляла тут на концерти карильйонів — у Києві такого я раніше не чула. До речі, Алла Загайкевич згодом грала музику, створену для нашого фестивалю, на фестивалі Bouquet у Києві. Мені дуже цінно, що ця музика живе і поза межами нашого проєкту.

А премʼєра сольного 8-канального перформансу Алли Загайкевич відбулася в бібліотеці Glasgow Women’s Library.

Музика, що зʼявилася у співпраці Юрія Середіна та Реймонда МакДоналда, призначена для імпровізаційного камерного ансамблю. У програмі також звучав польовий запис, зроблений музикантом і військовим Андрієм Коханом. Візуальний вимір концерту формували масштабні неонові графічні партитури художника Дугласа Геббінгтона.

У роботі, створеній за три дні резиденції в Глазго шотландською композиторкою та перформеркою Дженевієв Мерфі й українською експериментальною композиторкою alice haspyd, звучать відлуння війни, спів птахів і тексти про ілюзію безпеки. Особливе місце тут займає волинка Дженевієв — інструмент, який історично супроводжував військові походи, був голосом підтримки, способом передати наказ і навіть зброєю психологічного впливу.

Міжнародні колаборації

Ольга Бекенштейн: Міжнародні співпраці для мене завжди існували в кількох паралельних площинах. Перша — освітня. Я завжди думала про те, як ці проєкти можуть давати можливості саме українському середовищу: розширювати кругозір, підсилювати професійні спільноти, відкривати інші підходи і практики.

Друга площина — це взаємообмін і створення горизонтальних зв’язків між українськими та іноземними артистами. Не зверху вниз і не з позиції «нас навчають», а саме в режимі рівних. Це непростий процес.

Коли говориш «міжнародна сцена», часто чуєш відлуння на кшталт «зовнішнього світу», ніби ми ще не повністю там присутні. І дійсно, потрібно постійно проговорювати себе, свою позицію, свій контекст. Мені важливо, щоб про Україну знали не лише в контексті війни. Так, ми захищаємо себе і свою культуру — і це фундаментальний досвід. Але не можна зациклюватися тільки на травмі. Є життя, ідеї, сенси, сценічні процеси, які існують паралельно. Їх теж потрібно відкривати світові.

Окрема тема — ставлення партнерів.

Багато хто хоче менторити українських артистів і діячів, за інерцією, ніби ми автоматично «молодші». Але цінність є не тільки в наставництві — горизонтальні партнерства також важливі.

І тут справді багато роботи: пояснювати, відстоювати свою суб’єктність. Це складне питання, багатошарове. Нам потрібно не просто інтегруватися в міжнародний контекст, а прийти туди як сформовані, сильні, впізнавані, зі своєю оптикою і голосом.

Найцінніше у міжнародних партнерствах — це моменти, коли хтось ззовні справді хоче зрозуміти. Є люди й організації, які щиро намагаються розібратися в нашому контексті, в нашій сцені, в нашій логіці. І коли ти бачиш, як у них буквально на очах щось клацає — це дуже надихає. Це такі ситуації, коли людина раптом каже: «Стривай… це українське? Так оце так тут у вас? Ааа!». І ти бачиш цей процес внутрішнього відкриття, зміни оптики. Такі моменти страшенно тішать і додають віри, що ми рухаємось правильно.

Ще одна величезна цінність — коли міжнародні проєкти не просто трапляються, а закріплюються. Я роблю різні замовлення, колаборації, і коли бачу, як між артистами виникають сталі зв’язки — не одноразові, а такі, що живуть далі без моєї участі, — це неймовірно приємно. Це означає, що екосистема росте, що довіра і взаємність стають реальністю.

Цей матеріал створено та опубліковано за підтримки Music Export Ukraine, Canada-Ukraine Fund, Aid for Artists.

Читайте також: