Марія від Джолі: інструкція до гри «Зібрати Примадонну»

В український прокат вийшла стрічка «Марія» режисера Пабла Ларраїна — байопік про Марію Каллас з Анджеліною Джолі у головній ролі.

Для критичного відгуку на фільм ми запросили оперну співачку, авторку подкасту «Шо, опера?» Віолету Самонь. 

Зізнаюся чесно: я чекала на біографічний фільм про Марію Каллас із величезним нетерпінням та неймовірними побоюваннями. Досить складно створити наново образ на екрані, маючи вже досить велику кількість справжніх архівних відео та фотографій співачки, читаючи її листи та щоденники, переглядаючи та перечитуючи інтерв’ю та спогади її близьких, знайомих та ворогів (за визначенням самої Марії).  

Сприйняття Каллас як артистки та як жінки вже давно було чітко сформоване нею ж самою: вперта, складна, різка, сильна, наполеглива, відверто-жорстока, грайлива, самовпевнена та емоційно розтрощена, непередбачувана та егоїстична  —  і тепер до всього цього навіть неповного списку додається Джолі. Поки що дуже складно втиснути Анджеліну до вже написаної картини. Але я спробую.

«Марія» завершує трилогію фільмів про видатних жінок («Спенсер» та «Джеккі») від режисера Пабло Ларраїна, де головну роль оперної примадонни в останні тижні її життя втілила (або намагалася зобразити) Анджеліна Джолі. Маю віддати належне акторці, тому що, незважаючи на кінцевий результат та загальне враження, Джолі поставилася до цієї роботи із величезною любов’ю та трепетністю. Склалося враження, що її обережність та, часом, обачність у «бути Каллас» були викликані бажанням зайвий раз не рушити спокій образу Прими.

Тому, в цілому і відчулося, ніби це був фільм про Анджеліну, яка лише приміряла на себе костюм образу Каллас з усіма його атрибутами, — манерою розмови, інтонаціями голосу, звичними жестами, укладеним волоссям, окулярами із величезними лінзами (що були справжніми від Каллас, а не бутафорськими) та сумочкою від Сhanel.

«Ho dato tutto a te! (Il Pirata)» 

Я віддала тобі все! 

Та сама сцена починає та завершує кінострічку — сцена смерті Марії Каллас у її паризьких апартаментах на авеню Жоржа Манделя (фільм знімався не в справжній квартирі співачки) в оточенні поліції, лікарів та її вірної прислуги — економки Бруни та дворецького Феруччіо.

В останні два роки життя Каллас була абсолютно відокремлена від світу та від людей. Після смерті Арістотеля Онасіса, найбільшого болю та найбільшого кохання Марії, примадонна, що колись дефілювала найкращими сценами, королівськими та президентськими прийомами, загорнута у шлейф парфюму «Calèche» від Hermès, перетворилася на самоув’язнену у своїх спогадах та залежну від сильних седативних препаратів жінку. У режисерському прочитанні препарат «Мандрекс» втілиться в образ юного журналіста з таким самим іменем, котрий слухатиме секрети Каллас, які вона хотіла б назавжди утримати при собі і ніколи не озвучувати.

Буденність життя перекручується із калейдоскопом спогадів. 

І ми знову повертаємося до самоув’язненого існування Марії в Парижі 1977 року. Шкварчання смаженої яєшні та арія Норми, яку Марія намагається виконати своїй економці Бруні. До речі, про «виконати». Так, Анджеліна Джолі дійсно співає у цьому фільмі. Так, вона дійсно займалася понад пів року (!) постановкою голосу і я скажу, що навіть щось з неї та й витиснули непогане як для акторки, яка почала займатися академічним співом для зйомок фільму з нуля. Наслухане вухо почує, де співає Каллас, а де Джолі, бо це вже аж так дуже очевидно. 90% голосу Каллас перемішані із 10% Джолі. 

Арія Норми на кухні виконується частково теж Джолі і, якщо не бути надміру прискіпливими, то сцена може зачепити своєю щирістю та жалістю, співпереживанням Каллас (не Джолі; якби я не знала нічого про Каллас до цього фільму, я би залишилася майже відстороненою). Хотілося б, аби враження про кропітку роботу і старання саме Анджеліни виконати оперу було відсутнє. Проте, в цій сцені, як і в багатьох інших, спостерігається саме це  —  застигла у повітрі фраза: «Дивіться, я так боюся співати оперу перед знімальною командою, я так багато займаюся академічним співом». Цей фльор невловимий, проте відчутний, а від того часом надокучливий. 

У фільмі Каллас-співачка є зовсім безпомічною, тією, яка ледь намагається повернути собі свій голос і знову почати співати, як колись. Але в дійсності до цього епізоду її життя, останніми ривками і намаганнями Каллас реанімуватися, були зйомки в фільмі «Медея» від режисера Паоло Пазоліні. Відбулася серія майстер-класів у Чикаго та Нью-Йорку та концертне турне із її багаторічним партнером по сцені (а потім, на час туру, й коханцем) Джузеппе ді Стефано. Спочатку він навіть займався вокалом із Каллас, кажучи: «Тримай горло відкритим!» (Aperta di gola!), допоки вона не визвірилася на нього, звинувачуючи у недієвості його настанов і неможливості зробити одразу перфектно, — так, як вона чула у своїй голові. 

Звісно, у Каллас були глибокі сумніви у собі (які, на жаль, не дали повірити в себе та у можливість повернути La Callas). Проте вона не була безпомічною, здутою гоноровою оперною бульбашкою, яка плаче на репетиціях із піаністом і безкінечно згадує про Онасіса (опісля вдома в реальності — можливо). В останніх приватних записах Каллас, зроблених на тих приватних репетиціях в Парижі за два місяці до смерті, голос звучав перфектно, враховуючи довгу перерву. Лише одне було відсутнє у тому звучанні — бажання жити наново та бажання вірити у себе. 

І, повірте, Марія б довела на репетиції не тільки себе до виснаження, допоки не буде задоволена результатом, а й піаніста, та усіх разом взятих. (Треба віддати, все ж таки, належне піаністу, який згодився працювати із Каллас в ті моменти її життя. Бо, як би там не було, це однаково, що лишатися із тигрицею сам на сам у зачиненому вольєрі). Вона аж ніяк не пішла би з репетиції, заспівавши нерозспіваною однісіньку арію. Слухайте, слухайте ті її останні приватні записи! Вони заслуговують бути почутими. 

Марія. La Callas

Інтерв’ю «Мандрексу» дають у фільмі відповіді на ті запитання, які ставили собі багато людей, але на які Марія в реальності ніколи напряму не відповідала. Зараз про це можуть свідчити лише спогади людей з її оточення та задокументовані факти. Режисер Пабло Ларраїн лише пропонує один з мільйонів можливих шляхів розвитку останнього тижня життя Марії та того, що вона б могла переживати.

Чи були у неї видіння, чи відбувся в неї такий явний розкол на життя реальне та сцени з життя оперних героїнь, що зливалися одне в одного під час будь-якої взаємодії Каллас із містом за ці останні дні до смерті — ніхто ніколи не знав і, на щастя, не знатиме. Проте, кожній слабкості протистоїть сила духу, навіть якщо твій дух знесилений і більше не хоче боротися. 

Гордість. Гордість не дати собі навіть у слабкості втратити багатолітню витримку. І це була Марія. А Марія не має викликати жалість. Сум — можливо. Біль — так. Але не жалість.

Тому і рішення Каллас (постійно бути на седативних препаратах все в більшій та більшій кількості, знеболювальні, які викликають наркотичну залежність, заспокійливі) слід теж приймати як констатацію факту. Її друг та режисер Франко Дзефіреллі якось сказав в інтерв’ю:

«Коли людина при смерті, в неї завжди є крихітна можливість боротися за своє життя. Марія зробила свій вибір. Вона втомилася боротися. Вона просто втомилася жити». 

Вона просто втомилася. А втома, яка приходить на стерту стражданнями душу та змучене хворобами тіло, може бути найбільшим вбивцею, який не залишає вибору.

Грати Каллас — це не бути Каллас або Губи Анджеліни Джолі

Сприйняття реальності Каллас-Джолі поступово починає перемішуватися із нав’язливими думками та видіннями, розмовами не тільки з мертвими, а й з неіснуючими персонажами та епізодами життя: зустріч із сестрою в Парижі і згадування минулого, остання зустріч та розмова з Онасісом в госпіталі перед його смертю, яка так і не відбулася (бо донька Онасіса Крістіна не пустила Каллас до нього); епізоди з оперних вистав Каллас просто на вуличках Парижа та в апартаментах співачки, рідні пенати в Греції, сцена, свій голос.

Кадри фільму із семи років грецького життя молодої Каллас, шість з яких — під час німецької окупації, показують нужденне становище сім’ї Марії (тоді Каллас жила разом із мамою та старшою сестрою), через яке мати спонукає доньок займатися проституцією. Чи було так насправді чи це ще один шедевральний гак для уваги від режисери — знає тільки Марія та грецьке небо, під яким усе відбувалося.

Проте, воєнні грецькі роки були для Каллас знаковими: вона вибудовує вокальну техніку із викладачкою свого життя Ельвірою де Ідальго, дебютує в грецькій опері і стає солісткою театру; побившись об заклад з Ідальго на те, що за два місяці вивчить італійську мову, Марія її таки вивчає (у безпосередньому спілкуванні з італійськими солдатами. Про «наскільки близьке» спілкування я писати не можу, бо мене там не було). 

Греція весь час знаходилася не тільки під окупацією, але й під постійними обстрілами та бомбардуваннями. Дістати їжу ставало цілою пригодою, коли Марії доводилося годину туди і назад йти по якийсь малий шматок масла, залишки м’яса від м’ясника та хліб з картоплею то під палючим сонцем, то в мороз, то під час вищезгаданих обстрілів. 

Видається, що тоді, ще не розуміючи, як виглядати привабливо, як вдягатися чи як дипломатично спілкуватися із людьми, Марія мала репутацію товстої невихованої суки, яку багато хто не любив. В цей період і почав зароджуватися образ Марії як людини конфліктної. Але, будучи гидким каченям із янгольським голосом та інтуїтивною природою існування на сцені, Каллас доводилося виживати і захищати себе.

Саме такі елементи життя чіпляють, і не потрібно нічого придумувати. Але, чомусь, у кожній зображуваній жіночій біографії обов’язково має бути епізод, де вона продає своє тіло, бо їй треба вижити. Без цього, звісно ж, кіна б не було. Фільм про Каллас — це той випадок, коли реальне життя людини і сама людина є набагато цікавішими, глибшими та міцнішими, аніж художнє зображення та усі «якби».

Післясмак фільму не є чимось надзвичайно сильним, проте, деякі епізоди, такі як «бажане» прощання Каллас із Онасісом та їхня розмова в госпіталі, неймовірна відданість і теплота економки Бруни та дворецького Ферруччіо, з якими вони ставилися до Марії, болючі переслуховування по колу власних записів десятирічної і більше давнини, чудовий вибір музичного оформлення фільму та й сама красива і тепла атмосфера стрічки варті уваги. Я щиро радію, коли бачу цікавість до опери. Проте, в цьому випадку, тим, у кого Каллас вже давно в серці, фільм не подарує неймовірного сплеску емоцій. 

Тенденція цікавості до прекрасних мисткинь не може залишити байдужим, направду. Для початку це створює розуміння, що такі жінки існували, а їхні історії життя є непересічними та цікавими. Питання, чи захоче глядач, який не був знайомим із творчістю тієї ж Каллас, дізнатися більше про її життя та творчість після такого художнього фільму, залишається відкритим. Хочеться вірити, що захоче. Проте, якщо відверто, аби додивитися цей фільм до кінця і не знудитися, потрібно володіти контекстом.

Каллас подарувала Анджеліні Джолі можливість нового артистичного дихання, можливість вийти за межі власної жіночої красивої оболонки. Та чи подарувала Джолі у фільмі цю можливість Каллас?

 

Цей матеріал створено та опубліковано завдяки грантовій підтримці медіа The Claquers від Наукового товариства імені Шевченка в Америці.

 

---

Читайте також:

• Марина Абрамович та вихід за межі. «Сім смертей Марії Каллас»
• «Аннетт» Леоса Каракса. Штучний світ, що дихає музикою Sparks
• «Рози. Фільм-кабаре»: історії Dakh Daughters