Книжка Гарнонкурта «Музика як мова звуків» українською: що з того?

«Musik als Klangrede» стала першою книжкою австрійського музиканта Ніколауса Гарнонкурта (Зальцбург, 1983). Це збірка його доповідей та лекцій на різні теми: місце старовинної музики у концертному житті нашого часу, традиції виконання старої музики, практичні поради щодо техніки гри, використання старовинних інструментів, різності стилів тощо. Коло питань широке, а подана інформація тим цінніша, що підкріплена практикою — досвідом гри ансамблю «Concentus Musicus Wien», заснованого самим Гарнонкуртом. Книга мала чималий резонанс і швидко поширювалася країнами Європи: скоро вона стала доступною французькою (1984), англійською (1988), угорською (1989), польською (1995) мовами тощо. 

20 років тому, на початку 2002-го,  світ побачило українське видання цієї праці під назвою «Музика як мова звуків», а 24 лютого у конференц-залі готелю «Хімік» в місті Суми відбулася її презентація. На той час це було чи не єдине вичерпне джерело українською мовою, присвячене історично поінформованому виконавству. З нагоди річниці цієї події поговоримо з Орестом Ковалем, Ігорем Приходьком та Анною Гадецькою про те, як готувався вихід цієї книжки і як вона вплинула на українське музичне середовище. 

Орест Коваль — органіст, організатор фестивалів Bach-fest, автор і куратор проєкту 

На початку 2000-х попадає мені в руки ксерокопія книжки Гарнонкурта польською мовою. Гай-гай, я ж 20 років цією проблематикою цікавлюся, а тут він все виклав в одному місці! Треба, аби ця книжка з’явилася в Україні. Я з кимось з музикантів поділився тою ідеєю, а мені у відповідь кажуть, що у Вінниці є Георгій Курков, котрий вже її перекладає. Я зв’язався з ним, і ми вирішили об’єднати зусилля. Георгій закінчив переклад, далі редагування: Наталія Кашкадамова (піаністка і музикознавиця, професорка Львівської національної музичної академії — М.Г.) узяла першу частину, я — другу. 

Я дуже скрупульозно ставився до слів, ми з Курковим постійно узгоджували переклад термінів. Там дуже багато треба було знати мов: французьку, німецьку, англійську, італійську, і на додачу специфічна музична термінологія. У цьому ми із західноєвропейською традицією трохи розходимося, тому перекласти дослівно було недоречно, треба було адаптувати. Ще одна проблема — Курков добре володіє польською мовою і насичував текст полонізмами. Словом, марудний був процес.

Разом з тим треба було знайти фінансування. Звернувся зразу у посольство Австрії — мовляв, австрійський музикант Ніколаус Арнонкур має книжку про те, як виконувати старовинну музику, а я б хотів, щоб і в Україні до неї зверталися, нею користувалися. Мене вислухали, а тоді фраза: «Може, ви маєте на увазі нашого Гарнонкурта?» Певна річ, це Лотарингія (Ніколаус Гарнонкурт походить із лотаринзького дворянського роду д’Арнонкурів-Унферцагтів, а його мати – австрійка, графиня фон Меран з роду Габсбургів Лотаринзьких — М.Г.), де вживані французька й німецька мови. Прізвище пишеться на французький лад, але австрійці вимовляють його так.  

Врешті, посольство погодилося фінансувати видання: ми уклали угоду, що вони доручають видрукувати книжку українською мовою і купують 200 екземплярів. А скільки ми видрукуємо насправді — то вже таке питання. На реалізацію проєкту дали 1000$. Отож, виходить, розрахунок посольства такий: 200 примірників по 5$ за кожен. В мене ж вийшло 500 екземплярів по два долари за кожен. Це на ті гроші десь 10 грн було. 

Один з бізнесменів звернувся до мене з проханням — хотів представити свою компанію на котромусь солідному проєкті в Сумах. Якраз готувалася презентація видання, і я запропонував йому долучитися. Власне презентація складалася з обговорення книжки у першій половині дня і концерту ввечері. Завдяки тому бізнесмену мали ще й ледь не королівські умови на презентації: з різних регіонів України з’їхалися люди, які цікавилися старою музикою, усі були забезпечені необхідним, обговорення відбувалося у хорошому приміщенні.

На презентацію був запрошений Ігор Приходько. Щоправда, він не зміг приїхати, але прислав відгук. Один з абзаців того відгуку був про мову — мовляв, книжку читатимеш з цікавістю, а не зі словником. 

Ігор Приходько — кандидат мистецтвознавства, професор Дніпропетровської академії музики ім. м. Глінки, автор відгуку на український переклад книжки Гарнонкурта

Це була подія, яку майже ніхто не помітив. Орест попросив мене допомогти з розповсюдженням книги і надіслав 20 примірників. Декілька я передав у бібліотеки, а з того, що залишилося, продати вдалося два. З історично інформованим виконавством у нас тоді була катастрофа — воно просто не сприймалося у музичних колах, і Гарнонкурт був абсолютно невідомою фігурою. Кому не розкажу про книгу, чую у відповідь: хто це такий, нащо це потрібно, при чому тут Моцарт до бароко, це ж віденський класик (у Гарнонкурта є думка, що Моцарт — бароковий композитор). Збагнувши, який я недотепа, мені натомість читали лекції з історії музики… Проблеми із сприйняттям цієї книжки виникали неймовірні. Колись Юрій Шевельов писав про три біди української нації. Одна з них — провінційність — мабуть, найстрашніша, і от тоді я з нею зіткнувся у всій її повноті.

З часом книжка Гарнонкурта відкрила очі на ті речі, про які раніше не замислювалися: до прикладу, питання строю. Але не варто думати, що всі швидко прийняли його ідеї і стали адептами історично інформованого виконавства. У цій країні завжди так: рідко які зміни трапляються швидко. А до того треба згадати неідеальну систему музичної освіти, де певні речі вимагаються задля формальності. Студенти часто не розуміють, для чого їм робити те чи те. Так само і з цією книжкою: її вплив стане помітний лише тоді, коли у молодих музикантів буде час для її читання і усвідомлення, навіщо до цього потрібно звертатись.

Скоро після українського з’явилося російськомовне видання (так само зусиллями Ореста Коваля — М.Г.) — очевидно, розраховане на ширше коло читачів не тільки з України. Орест зрозумів, що українською небагато людей читатиме. Але даруйте, є книжка Йозефа Хоминського «Історія гармонії і контрапункту» у перекладі Леоніда Грабовського. Колись це був єдиний підручник на весь совєцький союз, у якому містилися відомості про середньовічну музику — і дивним чином тоді геть усі, включно з Москвою, Новосібірськом чи Свєрдловськом, вивчили українську мову, щоб могти цю книжку прочитати. Чомусь з Гарнонкуртом вирішили, що українську ніхто не зрозуміє, тож вирішили зробити російськомовне видання. І воно почало розходитися аж бігом. У Петербурзі на російський переклад Гарнонкурта відреагували миттєво і з захопленням.

Оскільки мій відгук на книжку надрукували як вступне слово у російськомовному перекладі, і це було єдине вказане прізвище, мені почали приписувати це видання. Хоча насправді я просто знав, що воно готується, але ніяким чином не був до того долучений. За два роки по виходу книжки ми зустрілися з Орестом у Ніни Олександрівни (Герасимової-Персидської — М.Г.) на конференції «Звуки і знаки». Поговорили про російське видання, про те, скільки я мав проблем із моїм надрукованим відгуком. Якби його публікацію узгодили, я б прибрав деякі речі: у Москві на мене дуже образилися за те, що я написав про Холопова («Окремо варто відмітити питання музичної системи та строю, викладені у манері, не надто звичній для вітчизняного музикознавства, позаяк воно орієнтується радше на Холопова, а не на Рімана. Саме тут найдужче вчувається, що писав це музикант-практик із солідною теоретичною підготовкою, а не “чистий” теоретик, звільнений від виконання музики» — цитата із відгука Ігоря Приходька, переклад з російської мій — М.Г.). Так чи так, але я не відмовляюся від тих слів — я справді так думаю.

Зараз «Музика як мова звуків» є крайньою музикознавчою книжкою, перекладеною українською. Натомість ми чомусь досі неохоче сприймаємо напрацювання європейського музикознавства. А якщо і сприймаємо, то лише тоді, коли та чи та праця буде перекладена російською. Узяти б того ж Гардінера — на нього звернули увагу після того, як його «Music in the Heaven`s Castle» вийшла російською. Переклад, до речі, Насонова, який щось переклав, а щось перебрехав. І ось таким шляхом ця робота доходить нарешті до українського читача, цим він і задовольняється. Неприємно, але якщо ми не усвідомимо реального стану речей, просто так краще не стане.

Анна Гадецька — культурологиня, співзасновниця та програмна директорка Open Opera Ukraine:

На момент виходу книжки я навчалася в Академії (Національна музична академія України — М.Г.). Оскільки ще з першого курсу мала щастя спілкуватися з людьми, які професійно займалися старовинною музикою, то чула прізвище Гарнонкурта і розуміла, що це щось приблизно як для християнства — отці церкви. На той момент існував польський переклад, до якого я особисто не мала доступу — лише чула відгуки: це те, що, без перебільшення, перевертає світ, це як Грааль чи священне знання. 

З моменту, коли почала читати книжку «Музика мовою звуків» і дотепер я переконана, що це одна з небагатьох книг про музику, яка містить ретельно вивірений погляд музиканта-практика: розумного, досвідченого і при цьому абсолютно безстрашного. Подумати лишень: це сьогодні ми маємо уявлення, як підходити до старовинної музики, як її виконувати. Але колись нічого цього не було. І саме Гарнонкурту вдалося вибудувати чітку систему уявлень і підходів до її розуміння, попередньо відкинувши існуючу на той час традицію, бо вона, вочевидь, не дає зрозуміти щось важливе у музиці. Це підхід дуже сміливої людини. 

Київ початку 2000-х років — це простір переважно російськомовної культури, принаймні мені так виглядало. Поява українського перекладу не сприймалась як щось особливе, книжка просто з’явилася доступною мовою. Згодом перевагу надавали російському перекладу, який з’явився трохи пізніше. Російськомовні книжки були в пріоритеті — тепер я відзначаю це з жахом. Мова тоді не була важливою. Якогось національного самоствердження за появою українського перекладу не відчувалося. 

На початку викладацької діяльності в Академії я давала читати книжку Гарнонкурта студентам-виконавцям. Ото було здивування від того, який світ існує, як можна по-інакшому мислити, по-інакшому грати. А скільки раптом імен нових виринуло! Хто до того згадав би хоч одну оперу Люллі?

Вчергове дивуюся прозорливості, чи краще — системності підходу Ореста Романовича. То був дуже мудрий крок — перекласти саме цю книжку українською. Врешті це змінило всю спільноту, хай і поступово. Добре мати в культурі такий текст доступним, щоби усі могли його прочитати, незалежно від знання інших мов. «Музика як мова звуків» одразу давала великий обшир різних традицій бароко, слугувала музикантам своєрідним компасом і багато в чому не втратила актуальності. 

***

Справді, книжка стала джерелом ледь не ексклюзивної інформації. Тим часом у Західній Європі історично інформоване виконавство стало новою нормою і захоплювало все більше музикантів та слухачів. Поява книжки Гарнонкурта українською, зокрема, дозволила нашим музикантам теж долучитися до цього руху: виникали ансамблі старої музики, зазвучали твори, які до цього в Україні майже не виконувалися, активізувалися науковці. Стара музика стала природною частиною концертного життя в Україні: з’явилися фахові виконавці, зацікавлена публіка. А з часом музиканти досягли такого рівня майстерності, що вільно могли інтегруватися до західноєвропейського музичного життя. Звісно, в Україні люблять стару музику!

Р.S. від Ореста Коваля: 

Через деякий час мені Володимир Хромченко, органіст з Ялти, запропонував видати книжку Гарнонкурта російською, бо і по Росії вона теж легко розійдеться. Я узявсь перекладати, мені з тим Василь Чубур (письменник, перекладач із Сум — М.Г.) допомагав. Спасибі і Йоганесу Трумеру — це органіст і пастор із Грацу, який товаришував із Гарнонкуртом. Він знав, що я працюю над перекладом, і привіз мені німецькомовне видання в Суми — щоби мені звіряти не з польським виданням, а з оригіналом. 

У той час музиканти з України часто їздили на конференції зі старої музики то в Москву, то в Петербург, крутилися у тих колах. То завдяки особистим контактам книжка по Росії справді розійшлася. У Московській консерваторії вона продавалася у крамничці, у Гнєсінку попала через наших музикантів, які там вчилися. Частина тиражу поїхала у Нижній Новгород, частина — в Петербург.

Раз так сталося, що в Петербурзі в котромусь музичному магазині моя знайома натрапила на останній випуск журналу «Старинная музыка». Надибала там  на рецензію про книгу Гарнонкурта «Музыка языком звуков», щось писалося на кшталт: «Неймовірно цінна книга для музичної культури росії, що перевернула усе бачення про стару музику. Велика дяка від російської музичної спільноти харківському музикознавцю Ігорю Приходьку, який своїм коштом видав цю книжку». От і маєш. А так склалося, що книжка паспортизації не має, єдине вказане прізвище —  Приходька, бо його відгук про цю книжку я помістив на початку. Його в тих колах знали, то й книжку приписали йому. 

Пізніше зі мною зв’язалися з Петербурга. Хотіли ще раз видати книжку, то просили дозволу скористатися моїм перекладом. Я не заперечував, а тільки попросив 20 авторських екземплярів. Їх це влаштувало, уклали договір. Я їм сказав, куди переслати книжку на Бєлгород, а звідти знайомі б привезли. Вони книжку видали, радо прислали мені фотографії обкладинки і що всередині зазначено: «Переклад російською Ореста Коваля». А я і в руках не тримав тієї книжки: зв’язувався, щоб отримати свої примірники, а мені все казали, що ті-то, з ким зразу домовлялися, там вже не працюють, інші хтось обіцяли десь з якогось складу дістати мої примірники й таки вислати. Бо ж по контракту домовлялися! Тоді вони мені у грудні знов телефонують, щоб ще раз перевидати. Гаразд, тільки мені б отримати мої авторські екземпляри ще ті! Ну вони знов пообіцяли, що вишлють. А тоді 2022 рік, то мені вже нічого від них не треба більше.  

---

Читайте також:

• Музичні візії поезії Михайля Семенка. Дайджест за сто років

• Музика Джеймса Джойса

• «Танґо смерті» Юрія Винничука: зберігаючи пам’ять поколінь