![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="426" width="810" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)
Другий сезон подкасту «Після паузи» присвячений українським музикантам-військовим, чий творчий і професійний шлях різко змінила повномасштабна війна. Композитор Богдан Сінченко зі Старобільська до 2022 року будував кар’єру, поєднуючи викладання та створення музики. Від навчання в музичному училищі та Харківській консерваторії до служби у штурмовому підрозділі й поранення на фронті — його історія про втрату і поступове повернення до музики в нових умовах.
У цьому інтерв’ю музикант розповідає про дитинство на Луганщині, шлях від акордеона до композиції, досвід служби в армії, реабілітацію після перелому хребта та переосмислення творчості під час війни.
Авторка та ініціаторка подкасту Дзвенислава Саф’ян поспілкувалася з композитором. Публікуємо текстову версію цієї розмови.
Ви родом з міста Старобільськ, яке на Луганщині. Воно з березня 2022 року окуповане росіянами. Коли ви востаннє побували в своєму рідному місті?
Богдан Сінченко: Насправді в якомусь сенсі мені пощастило, оскільки я поїхав з дому за тиждень до повномасштабного вторгнення. Якраз у перших числах лютого я перебував удома, оскільки мені потрібно було оформити закордонний паспорт.
Як починався ваш музичний шлях? Я так розумію, що він почався досить пізно — десь у 13 років.
Богдан Сінченко: У Старобільську є музична школа, і зараз вона є — сподіваюся, що й буде. Власне, я дуже вдячний своїм викладачам музичної школи, оскільки вони з великою любов’ю ставилися до викладання. І особливо вдячний моїй викладачці сольфеджіо, оскільки вона мене дуже ґрунтовно готувала до вступу в музичне училище і навіть спочатку здивувалася, коли дізналася, що на перший курс я вступив як народник. Тому що із сольфеджіо в мене все було добре — і з теорією музики, і з музичною літературою. Вона думала, що я вступатиму одразу як теоретик. А моїм першим інструментом був акордеон.
Його ви самі обирали?
Богдан Сінченко: Радше сам. Це була випадковість у певному сенсі. Я вдома знайшов іграшковий акордеон на півтори октави, і мені дуже сподобалося підбирати на ньому пісеньки. Я зрештою просто «дістав» батьків: вони сказали, що куплять мені нормальний інструмент і щоб я йшов у музичну школу, якщо мені так подобається.
У вашій сім’ї не було музикантів? А співати щось любили? Була культура співу?
Богдан Сінченко: Професійних музикантів не було. У нас у сім’ї співала бабуся. У мене є яскравий спогад із раннього дитинства, як вона мені співала колискові. А ще вдома можна було почути народні пісні — влітку, особливо ввечері, часто співали, причому багатоголосно. Це було 20–30 років тому, але тоді це звучало дуже красиво.
Це були українські народні пісні?
Богдан Сінченко: Так, звісно. Бабуся говорила українською. У нас на Луганщині вона трохи суржикувата місцями. Навіть зараз, коли я використовую в мові деякі слова звідти, то люди в Харкові дивуються. Ці слова мають своє забарвлення — наприклад, минтуси — смаколики. Або обербенитися — дуже невдало впасти.
![](data:image/svg+xml;charset=utf-8,<svg height="315" width="560" xmlns="http://www.w3.org/2000/svg" version="1.1"/>)
Яким було середовище у Сіверськодонецькому училищі? Ви вступили як народник, але потім зайнялися композицією — як це сталося?
Богдан Сінченко: Роки в училищі були найщасливішими в моєму житті. Я навіть досі їх згадую, тому що атмосфера була — і залишається зараз, бо я там викладаю — дуже творчою і водночас домашньою в хорошому сенсі. Це завжди надихає.
У нас була дуже гарна будівля, зручна, затишна. Я отримував задоволення від навчання. Мені подобалося і на народному відділі, особливо грати в оркестрі на першому курсі. Але музику писати я почав ще в музичній школі. І вже на першому курсі я цьому приділяв багато часу, що, на думку мого викладача зі спеціальності, було навіть забагато — більше, ніж акордеону.
Хотілося поглибити знання з гармонії, музичних форм, поліфонії. Я дуже захопився поліфонією. І моє переведення на відділ теорії музики почалося саме з того, що я прийшов до нашої викладачки сольфеджіо і теорії музики — Ірини Юріївни Вятохи — і приніс свої фуги, попросив подивитися. Вона сказала, що вони досить непогано написані, і запитала, чи не хочу я перевестися на теорію музики. Так усе і почалося.
Як далі розвивалася композиторська освіта? Після училища ви вступили до Харкова?
Богдан Сінченко: Так, до Харківської консерваторії. З другого курсу, коли я вже навчався на відділі теорії музики, окрім поліфонії, почав цікавитися романтичною музикою. Мабуть, це нормально для 17–18 років. Це були Шуберт, Брамс, Шопен — три композитори, чию фортепіанну, вокальну і камерну музику я ретельно вивчав. І був дуже гордий, коли перед вступом до консерваторії написав сонату, спираючись на цей досвід.
Цікаво, наскільки тоді була можливість вивчати музику ХХ століття? Чи викладачі це підтримували?
Богдан Сінченко: Все залежало від технічного забезпечення, бо це були 2002–2006 роки. Тоді ще не було глобального доступу до YouTube. Уже під час навчання в консерваторії я «дорвався» до різної музики. Але в бібліотеці училища теж усе намагався вивчати. З сучасної музики записів, на жаль, було небагато, але я пам’ятаю, як на третьому курсі вперше почув Камерні симфонії Євгена Станковича — це справило сильне враження. Також в курсі української музики ми вивчали Бібіка, Сильвестрова.
Чи приїздили до Сіверськодонецька якісь колективи з сучасною музикою?
Богдан Сінченко: Концертів було багато, але переважно класико-романтичний репертуар, наскільки я пам’ятаю.
А вже в Харкові як проходило навчання? Як сприймалося місто і атмосфера?
Богдан Сінченко: Відверто, Харків спочатку мені не дуже сподобався. Було якось не дуже затишно, хоча я радів, що вступив саме туди. Спочатку навчався у Володимира Максимовича Золотухіна, і у нас виникло непорозуміння через моє захоплення сонорною музикою і мінімалізмом. Я написав варіації для фортепіано в цій техніці, але викладач цього не сприймав (не був прихильником такої музики). Після цього я перевівся до класу Валентини Іванівни Дроб’язгіної. Щоб підтвердити, скажімо так, свою профпридатність, мені довелось написати декілька творів в більш традиційній техніці.
Після консерваторії ви одразу почали працювати?
Богдан Сінченко: Я працював лаборантом, навчався в аспірантурі один рік, але був дуже завантажений роботою — паралельно викладав у Харківському коледжі мистецтв, тому аспірантуру довелося покинути.
Композитор — складна професія, для якої необхідна постійна самомотивація. Чи були у вас колись сумніви?
Богдан Сінченко: Сумнівів у мене не було. Я з підліткового віку відчував, що це моя радше фізіологічна потреба — писати музику. Навіть якщо не було можливості почути її наживо, я все одно писав. Мій викладач Ігор Михайлович Приходько якось цитував Дмитра Львовича Клебанова, який порівнював потребу писати музику з фізіологічною необхідністю — накопичення, яке треба «вивільнити».
Але у вас були не лише внутрішні імпульси, а й виконавці, конкурси, замовлення?
Богдан Сінченко: Так. У Харкові я дуже вдячний музичному колективу та об’єднанню Classical Underground — багато творів вперше прозвучали завдяки їм. До конкурсів я прийшов пізніше, десь у 2019–2020 роках. Це і можливість бути виконаним, і спосіб заробити.
Зокрема, Garth Newel Prize ви отримали перед повномасштабним вторгненням. Що це був за твір?
Богдан Сінченко: Я писав його спеціально для конкурсу. Це був один із перших творів після складного періоду проблем зі здоров’ям, коли довго не було бажання писати. Восени 2021 року я вирішив спробувати.
Ще один твір звучав минулого року на фестивалі «Київські музичні прем’єри» у виконанні «Київської камерати». Він був написаний уже під час повномасштабного вторгнення — буквально за два дні, в харківському метро на початку березня. Це була і спроба осмислити реальність, і спосіб підтримати себе.
Далі — про військову частину. Ви вирішили мобілізуватися, пішли служити. Як це відбувалося
Богдан Сінченко: Уперше я прийшов у військкомат у травні 2022 року. Я стояв на обліку в Старобільську, тому мене не було в списках військовозобов’язаних в принципі. Я хотів оновити свої дані. Мені одразу видали повістку, але через стан здоров’я і те, що після хвороби я виглядав дуже кепсько, і мав спеціальність «композитор», мене залишили в резерві.
Якийсь час я ще приходив до тями, щоб набратися сил, а з 2023 року я почав шукати варіанти служби. Була можливість піти в артилерійський підрозділ зв’язківцем, але здоров’я не дозволило. Зі штурмовим батальйоном імені Номана Челебіджіхана вийшло інакше: я зв’язався з ними в грудні, за два тижні все вирішилося, і я вже був на пункті постійної дислокації (ППД), а наступного дня пройшов ВЛК та став рекрутом.
Як проходила підготовка?
Богдан Сінченко: Перший місяць ми були на ППД, облаштовували базу (батальйон тільки формували), виконували різні роботи, навіть працювали на кухні. Потім поїхали на навчання до Британії, де місяць проходили підготовку. Нас готували саме як штурмову піхоту — не лише оборона, а переважно наступальні дії.
Перший тиждень нас вчили поводженню зі зброєю — елементарно вміти тримати автомат, стріляти з положення сидячи, стоячи, лежачи. Наприкінці першого тижня ми склали щось на кшталт іспиту, практичного й теоретичного, і отримали дозвіл на використання холостих набоїв.
Другий тиждень, мабуть, був найважчий і фізично, і навіть морально після того елементарного комфорту, який ми мали навіть у воєнний час. Наші інструктори, хоча я їм, звісно, за це дякую, — влаштовували нам маленьке «пекло» кожного дня. Якщо взяти до уваги, що це була середина січня–початок лютого, то був постійний дощ, сніг, висока вологість, вітер.
Ми вивчали траншейні бої і були постійно в багні по самі вуха. Тобто ти мокрий і брудний з ніг до голови, втомлений і тобі постійно доводиться падати в бруд, повзати в бруді, сидіти у воді по пояс. Але в якомусь сенсі це, звісно, загартовує.
Третій тиждень навчання ми проходили зачистку житлової забудови: працювали у спеціально побудованому містечку, вчилися зачищати будівлі та цілі житлові квартали. І останній, четвертий тиждень — це було вже повторення вивченого, але з використанням бойових набоїв. Оскільки я ніколи не тримав зброю взагалі, та ще і з бойовими набоями, то легкий стрес, звісно, був від цього.
Під час підготовки я відкрив для себе саперну справу. Іноді знаходив міни майже інтуїтивно. Мені навіть пропонували перевестись у саперний підрозділ до іншого батальйону, але бойове розпорядження (БР) змінило плани. На початку березня ми вже виїхали на Харківщину.
Що запам’яталося з перших бойових виходів?
Богдан Сінченко: Про це, на жаль, я не можу розповідати, оскільки ми були передані до одного з підрозділів ГУР і займалися завданнями, про які зараз не можна говорити.
По суті, у мене було перше і єдине БР, тому що наприкінці третього тижня в наше місце розташування прилетів «шахед». Це було вночі. З одного боку, дуже пощастило, що він прилетів у сусідню кімнату, буквально через стіну. З іншого — через це загорівся весь коридор, і нам з побратимом довелось вистрибнути з вікна приблизно між четвертим і п’ятим поверхом по висоті. Коли я приземлився і через кілька секунд отямився (мабуть, втратив свідомість), я зрозумів, що щось не так: був дуже сильний біль у районі попереку.
Власне, тоді я отримав перелом хребта. Після трьох місяців лікування, повернувся на ППД, пройшов ВЛК, і мені сказали, що мене будуть списувати, бо після такого поранення я непридатний до служби.
Як проходив період реабілітації і повернення до більш активного фізичного життя?
Богдан Сінченко: Мені буквально довелося вчитися ходити заново. Через день після операції, коли мені встановили металеві конструкції, прийшов хірург і сказав, що час вставати.
Того дня я, чесно кажучи, навіть не зміг повністю розігнутися. Перевернувся на живіт, уперся однією рукою — так і залишився стояти в зігнутому стані. Але наступного дня вже почав ходити коридором. Спочатку це було дуже повільно, майже як у равлика: ледве пересував ноги. Було дивно, але водночас радісно, бо я зміг ходити.
Загалом ці три місяці дуже добре вплинули на моє відновлення. У Миколаїв, де тоді був ППД, я вже повертався самостійно і навіть віз із собою частину речей — хоча ще в корсеті та з допоміжними засобами.
Чи поранення впливає на вашу змогу грати на інструменті, працювати з комп’ютером?
Богдан Сінченко: Загалом із рукою майже немає проблем, хіба що іноді вона реагує на зміну погоди. Єдине — сидіти тепер важче, і швидко пересуватися теж складно. Але загалом ці втрати мінімізувалися завдяки лікарям, за що я дуже вдячний.
Під час реабілітації ви слухали музику? Вона якось допомагала вам?
Богдан Сінченко: Дуже. Я охоче згадував музику. Коли мене привезли додому, перша думка була: «Треба щось написати». Бо під час служби не було й бажання торкатися паперу.
Попри те, що права рука тоді не працювала, я спочатку пробував писати лівою рукою в зошиті. Зрозумів, що це марно, і тоді попросив ноутбук. І от так, як я жартував, «однією лівою» написав невелику необарокову сюїту. Це був перший твір після поранення.
Чи вдавалося взагалі думати про музику в перші тижні? І чи слухають у війську щось інше, не класичне?
Богдан Сінченко: Так, слухають абсолютно різну музику. Часто — радіо: що звучить, те й слухають. Перші тижні не хотілося згадувати про музику — був стрес, незвична обстановка, зовсім інші люди й правила. Ти не можеш вільно планувати свій час — усе відбувається за розкладом: шикування, прийом їжі, робота.
Як вам зараз сприймається згадана сюїта? Чи змінилися стильові орієнтири після війни?
Богдан Сінченко: Стильові орієнтири — мабуть, ні. Але хочеться вірити, що те, що я почав писати не на замовлення, стало трохи емоційно глибшим, зрілішим.
Ви працюєте як композитор-фрілансер?
Богдан Сінченко: Так, але переважно не з академічною музикою. Замовлення здебільшого стосуються електронної, рок- або попмузики. Це робота з електронікою. Буквально нещодавно отримав замовлення — довести до ладу пісню, створену за допомогою штучного інтелекту: переробити аранжування, попрацювати з голосом, зробити реставрацію звуку. Інколи бувають і винятки. Наприклад, у 2022 році мені замовляли аранжування для струнного квартету — але це рідкість.
Чи встигаєте ви писати щось своє?
Богдан Сінченко: Зараз часу небагато, бо викладання потребує багато ресурсу: підготовка, документація, організаційна робота. Є надія, що влітку буде більше часу і можна буде повернутися до власних творів.
Як ви ставитеся до думки, що досвід війни змінює саму музику?
Богдан Сінченко: Я погоджуюсь. Вже зараз видно, що велика кількість творів, написаних під час повномасштабного вторгнення, має стати окремим розділом в історії української музики.
Наостанок: що б ви хотіли сказати тим музикантам, які вагаються щодо рішення мобілізуватися
Богдан Сінченко: Стосовно мобілізації — це завжди індивідуальне рішення. Ніхто не може гарантувати наслідків, і кожен має вирішувати сам. Якщо є можливість долучитися до Сил оборони — хай це буде не обов’язково бойова посада, мабуть, варто це зробити. Адже дуже потрібні люди для паперової роботи, аналітики, технічних завдань.
Навіть у моєму випадку, вже після списання, мені пропонували різні ролі — від артилерії до аналітики звукових даних для визначення позицій противника. Тому, якщо є можливість і бажання, варто хоча б розглянути цей варіант.
***
Проєкт є переможцем грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Читайте також: