Оперний баритон під фанк або чому ця музика така химерна? Альберт Цукренко про українську естраду

Oleksandr Ostrovskyi

2 години ago

Альберт Цукренко — людина, яку важко представити типовими означеннями «журналіст, музикант, учасник гурту “Хамерман знищує віруси”, власник найбільш вишуканих луків серед українських лідер_ок думок», бо кожне з них завжди потребує додаткових контекстів. І здається, що кількість цих контекстів може бути невичерпною.

The Claquers планували розмову з Альбертом ще на початку зими, міркували про те, що цей діалог стане введенням у тему однієї з дискусій Liatoshynsky Space 2026, «Самобутність», в якій Альберт мав брати участь. Утім, зіставлення графіків (як би іронічно це не звучало в контексті минулої зими) видалося складним процесом, що увінчався метчем лише з приходом весни.

Читайте також: «Часи задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського». Фрагмент монографії Ірини Тукової та Олени Корчової

Вочевидь, темою нашого діалогу мала стати постать Бориса Лятошинського та існування його творчості в контексті совєтської системи. Але підхід цього тексту досить незвичний. По-перше, він структурований як цілісний монолог. По-друге, в ньому ніколи прямо не йдеться про Лятошинського зумисне: Альберт розповідає здебільшого про «українську радянську естраду» — ту музику, яку зараз активно відкривають та перевідкривають, про яку говорять, а головне — слухають і чують.

Музика ж Лятошинського — це метанаратив і водночас точка входу в ширші міркування щодо «української радянської класичної музики» в цілому. Де в ній українське, а де радянське? Про що вона? Як її слухати зараз? Отже, у монолозі відбувається пошук відповідей на ці питання, а погляд з неочевидного ракурсу на «класичний» бік української музики, що пропонується за дужками чи між рядками, — це як вийти у відкритий космос, що неможливо без розгерметизації корабля.

Класична музика і модернізм

Я маю від початку сказати, що я не є ні спеціалістом, ні навіть активним слухачем академічної музики. Тому мої враження — це просто враження наслуханого меломана. Хоча музика європейського модернізму мені близька. Знову ж таки, на своєму любительському рівні. Я не маю жодної музичної освіти, не вивчав теорію музики, але багато років наслуханості дозволяють мені проводити якісь паралелі.

Я люблю німецьких композиторів-модерністів — Курта Вайля, Ганса Айслера, Пауля Дессау. Всі вони — комуністи і соціалісти, але що робити, люблю їхню музику і все. А ще люблю авантпрогівську європейську сцену 70-80-х, а пізніше — американську, яка багато в чому виросла з цієї музики. Тобто вона має оцей відчутний модерністський акцент, це так званий Rock in Opposition, теж лівацька історія. Наприклад, гурт Henry Cow і один з моїх улюблених співаків Роберт Ваятт у 70-80–х були комуністами. З всього цього виросла теж любима мною американська авант-прог сцена — Thinking Plague, 5uu’s та інші — але тут вже був фокус на музиці, у лівацтві вони помічені не були.

Класична модерністська музика мала значний вплив і на Neue Deutsche Welle, німецьку хвилю інді-музики 70–их-80–их, і на британців King Crimson, яких я обожнюю. А ще на багатьох моїх улюблених рок-музикантів, на того ж Боуї зокрема, вплинула музика німецького політичного (лівого) кабаре 20-х–40-х років, яку я теж дуже люблю.

Ось це мені близьке саме як частина мого музичного світогляду. Естетика модернізму, оці механістичні жорсткі акорди і ритми, які з’явилися тоді в академічній музиці і продовжилися в згаданих мною напрямах рок-музики, — це один з музичних всесвітів, який навіть вплинув на музичне мислення «Хамерманів».

Українська естрада

Я вважаю, що початок становлення української естради можемо окреслювати від кінця 40-х–початку 50-х, коли відбувалася певна гуманізація режиму, принаймні в сфері культури. Я менше знаю музику 30-х–40-х років, але мені зараз здається, що там був значно більший відсоток чистої пропаганди і суто прикладної музики. Говорити про неї як про щось вартісне взагалі важко. Я маю на увазі простір «материкової» України, ми не беремо Західний регіон, який ще не був окупований Радянським Союзом. Там була абсолютно своя історія — «буржуазна» для СРСР, тобто нормальна європейська музика: міські романси, джаз, танго, що звучали в тому ж Львові чи Івано-Франківську в 30-х роках.

Я думаю, що велику роль у формуванні естрадної музики зіграла смерть Сталіна і повʼязане з цим пом’якшення режиму. Але крім того (це суто мої спекуляції), мені здається, що народу, який був пошматований і наполовину знищений війною, дали трішечки видихнути. З’явилося розуміння, що треба все-таки з людьми бути якось більше по-людськи, що в людей є ще якісь потреби, окрім будівництва комунізму. Величезна драма війни певною мірою гуманізувала режим. В центрі цієї культури є людська драма і людина як така — не як одиниця класової боротьби, а як просто людська одиниця, яка втратила близьких або яка зробила якийсь надлюдський подвиг.

Крім того, був дещо реанімований міт 20-х років про те, що СРСР — це союз повноцінних, повноправних народів, що є цінність в національних культурах, а не лише єдиний сталінський імперський погляд. І тому трохи відпустили краники саме національним впливам у популярній музиці і естетиці.

Радянська естрадна музика починалася майже виключно з оперних співаків.

У 50-х і навіть на початку 60-х років існував цех професійних класичних композиторів, які писали музику, що має подобатися народу, яка повинна мати цю «розмашистость», саме народну розспівність. Ми ж знаємо, як боролися з формалізмом, зарозумілістю, інтелектуальністю в музиці. Отже, треба було бути «попроще» і поближче, і душевніше.

А наприкінці 60-х з’явилися вже більш прямі й актуальні впливи тогочасної західної музики. Молоді люди слухали, умовно, The Beatles — і хотіли грати щось більш-менш схоже. І це могли бути люди з якимись базовими музичними знаннями, але без академічної освіти. Хоча, звісно, і класичні композитори також, наприклад Скорик, у якого вже з початку 60-х звучить і свінг, і твіст, і джаз.

Мені здається важливим, що музика 50-х апелювала до урбанізованих селян — тих, що переїхали в міста в процесі нової післявоєнної індустріалізації. Музика, написана для них, мала звучати як народна, як-от «Рідна мати моя». А музика 70-х — це вже творчість молоді, яка виросла в місті. Вона і звучала як міська музика. Я думаю, що цей фактор теж має значення в процесі еволюції популярної музики.

Українське, радянське та українське радянське

Загалом, якщо брати все тіло тодішньої української культури — то, звісно, вона українська радянська. І це нероздільно. Радянська — це єдиний спосіб існування української на території тодішньої України. Іншої не було. Це, можливо, трішечки різкувато сказати з мого боку, але я думаю, що те, що було забороненим, те й не було радянським. Відповідні комісії, органи відчували цю межу, можливо, якимось своїм партійним нутром. Але вже у 50-х і ще більше — в 60-70-х роках спектр дозволеного розширився. В музику допустили фрустрацію, якийсь екзистенційний пошук і якусь невдоволеність чимось або ж тугу за молодими роками. Це ті речі, які не дозволялися раніше, яких просто не існувало, тому що «ми всі щасливі, ми живемо в найкращій державі».

Зрештою ця українська соціалістична радянська культура стала вміщати в себе багато чого, що ми вважаємо вартісним і зараз, бо в ній стало більше місця для людини. Але, звісно, так звані формалістські експерименти, пошуки не схвалювалися, тому що мистецтво заради мистецтва, як ми прекрасно знаємо, існувати не могло.

Чи повʼязана українська радянська культура з українською мовою? Це питання актуальне і зараз. Чи є умовно якийсь одеський репер, який пише пісні російською, українським? За фактом — так, але це російськомовна українська культура як частина більшої російської культури — так само як українська соціалістична культура була частиною культури СРСР. Це колоніальна історія.

В мовному плані в СРСР 60-х – 70-х років ситуація була значно кращою, ніж у незалежній Україні 2000-х – 2010-х років. Переважна частка контенту писалася українською, бо була така установка з самого початку існування Радянського Союзу. Національні культури були важливими. Звісно, їх час від часу «прикручували», час від часу зводили до якогось стереотипного орнаменту, але більшість пісень писалися українською. Однак, у кожного ВІА, у кожного співака, композитора мали бути і російськомовні пісні — як реверанс, як фактор лояльності. А вже більш агресивна русифікація відбувалася в 1980-х, і потім пізніше, у 2000-х.

Треба сказати, що тематика пісень у популярній музиці УРСР була дуже обмеженою: природа, кохання, трішки пізніше — батьки. Тут помітно залежність тематики від віку самих артистів. Зрозуміло, що «Рідна мати моя» писалася і співалася людьми, яким у 1960-х було за сорок, коли вже старість батьків і їхня близька смерть, яку ти рефлексуєш, мала значення. Так само і тематика музики покоління 70-х поступово «постаріла». Спочатку, умовно в часи раннього Яремчука, темою було юне палке кохання, а 80-ті — це вже сивина в текстах. Це природні процеси старіння жанру і його основних акторів.

Але загалом тексти були дуже цнотливими. Хоча були інциденти, зокрема, в театральній музиці. «Червона Троянда», мені здається, — абсолютно про еротичне, хоча цього ніхто, вочевидь, не помітив. Або ж в «Арніки» пісня «Вперта дівчина» — про шпаченят, які схиляють дівчину любитися з ними. Там просто якийсь груповий секс, але цього не помітили цензори.

Як слухати українську радянську музику сьогодні

Якщо окреслювати, як звучить «радянське українське», то еталоном будуть, мабуть, свинцеві баритони Віталія Білоножка чи Віктора Шпортька. Вони звучать максимально по-радянськи, навіть коли співають під диско-фанковий акомпанемент. Але це все деталі.

Мені здається, що основний елемент, за яким ми впізнаємо саме соціалістичну музику — це оптимізм, фальшивий оптимізм, який просто стає необхідною умовою існування пісні.

Навіть коли співають про плинність часу — тобто про те, що ми скоро зістаримося і помремо, — співають так, ніби це щось добре. Чому це добре — неясно, але це така закладена, неусвідомлена матриця цього оптимізму.

Коли ми зараз актуалізуємо для себе цю оптимістичну українську радянську музику — це не ресентимент, а написання історії для самих себе. Ми самі обираємо, яким є наше минуле. Беремо із нього те, що нам подобається, і відсікаємо те, що нам не подобається. І так працює завжди. Не лише в посттоталітарних суспільствах, а взагалі будь-де. Але в посттоталітарному суспільстві це особливо яскраво видно.

Я думаю, що нам, як і будь-якому суспільству, потрібне ретро, потрібне минуле, потрібна культурна традиція, безперервний культурний процес. Ми зараз робимо ідолів із діячів «Розстріляного Відродження», беручи з них оце ось живе, молоде, авангардне, українське, і залишаючи за рамками те, що вони були переконаними, істовими комуністами. Так само і тут. Ми беремо те, що нам потрібне, хай навіть інтуїтивно. Це процес переписування минулого для себе. Ми пишемо його таким, яким хочемо бачити. І це нормально, бо це відбувається завжди і в будь-якій культурі.

Не треба боятися цієї музики, треба слухати все і розбиратися, намагатися зробити власні висновки. Якщо ми будемо слухати радянську академічну чи популярну музику, ми не станемо комуністами і совками. Зрештою, я виріс в УРСР, говорив російською, дивився радянські фільми, слухав радянську музику, але в певний момент як частина величезного суспільства, яке поступово усвідомлювало себе українцями, я теж усвідомив себе українцем. Тобто мені вже нема чого боятися в минулому. Бо я з нього родом. Я вже його знаю.

Українська популярна музика радянського періоду — це музика, яка була написана дуже талановитими людьми в умовах тиску. Треба усвідомлювати це. З одного боку це дуже обмежувало творчість. З іншого — ця творчість була органічною частиною того часу. Якщо на початку Радянського Союзу йшлося про «всємірную рєволюцию», то потім це стало неактуальним. Натомість, зʼявився космос, якісь наукові завоювання. І посеред цього в тому суспільстві були люди, які думали про свою маму, яка посивіла, і про свій життєвий шлях, і про своє рідне село, від якого їх відірвало життя. З одного боку, люди справді раділи тому, що будували заводи, гідроелектростанції і тому подібне. Але водночас у них була фрустрація за втраченим традиційним суспільством, яке саме в ці десятиліття і зламалося.

Якщо мені абстрагуватися від того, що я українець, який вважає українське важливим і який розуміє, що українське протистоїть зараз російському, загарбницькому і колонізаторському, і просто подивитися на цю музику як на культурний феномен, то я розумію, що і популярна, і класична музика соціалістичних часів стали якимось унікальним явищем саме через те, що на них відбувався цей тиск.

Ця музика не була би такою, якби вона не створювалася під тиском і в обмеженнях. І це наче якась чудернацька риба, яка живе на глибині. Ми її витягаємо і дивимося на неї: «ніфіга собі!». Чому ці люди так одягнені? Чому вони співають таким дивним псевдофольклорним хором під рок- чи диско-музику? Чому ось тут під фанк-ритм співає такий дивний оперний баритон?

Все це виглядає чудернацько, якщо абстрагуватися від контексту, якщо не розуміти його. І в цьому сенсі це екзотика. Це має самоцінність, просто як штука, яка під тиском розтеклася, куди змогла — витекла і застигла. Яку форму змогла прийняти, таку й прийняла. Ми розуміємо, чому це було, і розуміємо, що це не добре, але це факт, просто факт життя.

Тобто, ця музика є відображенням тканини суспільства — і українського, і соціалістичного в ньому. Це все змішувалося, співіснувало, часто не протирічило одне одному, бо багато з цих митців були звичайними радянськими людьми, а десь і протиставлялося, бо ці ж самі радянські люди могли не любити цю всю радянську банальщину, це все паршиве і нещире, і прагнути творчої свободи.

Я проти простих рішень. Я на них не здатен. Основне, що треба розуміти, — це був єдиний спосіб існування українського в тих умовах.

Читайте також: