Насилля, віктімблеймінг та росіяни. Балет «Сойчине крило» в Київській Опері

Наприкінці грудня минулого року авторка статті запропонувала добірку вистав, які можна було б відвідати на різдвяні свята. Серед них був балет «Сойчине крило» в Київській Опері. Оскільки він мав великий успіх у вигляді солдаутів, довелось відвідати виставу вже в лютому. Але краще пізно, ніж ніколи.

Вперше балет «Сойчине крило» Анатолія Кос-Анатольського за однойменною новелою Івана Франка поставили у Львові 1956 року. Випробування сценою (себто — совіцьким режимом) твір не пройшов, так що його довелось зняти з репертуару, а партитуру — залишити припадати пилом в архіві. Таким чином, постановка Київської Опери є першим за 67 років зверненням до цього балету. Крізь численні публікації та сюжети в медіа червоною ниткою проходила теза:

«Хочемо, щоб “Сойчине крило” замість “Лускунчика” стало доброю Різдвяною традицією та українською балетною класикою кожного Нового року»

Що таке різдвяна класика?

Перед тим як оцінювати твір з огляду на заявлену позицію, необхідно визначити основні критерії, за якими ця оцінка відбуватиметься. На думку спадають наступні: 

• у центрі сюжету знаходиться герой або герої, на долю яких випадають різноманітні труднощі — трагічні обставини та/або злі інтриги;
• успішне подолання цих перешкод та щасливий кінець — уособлення святкового дива;
• наявність принаймні однієї яскравої різдвяної сцени;
• орієнтованість на аудиторію будь-якого віку  (адже хто, як не дитина, понад усе потребує віри в новорічне чудо?).

 Тож, що нам пропонують в Київській Опері в якості нової новорічної класики?

Сюжет

Балет розгортається навколо пари Массіно та Манюсі. Остання все більше та більше губить себе серед величезних просторів тодішньої Російської імперії та низки коханців, кожен з яких був то злодієм, то поліціянтом-маніяком, то карикатурним російським купцем. Пройшовши цей шлях, дівчина згадує про своє єдине справжнє кохання та повертається до Массіно.

Таким чином, весь балет базується на душевних переживаннях обидвох героїв на тлі детальних спогадів про нелегкі пригоди Манюсі. Єдине, що вказує на кармічний звʼязок закоханих — це Сойка, яка є символом істинної любові між персонажами.

Хоч тут і немає традиційного ідеального героя, який завдяки своїм чеснотам проходить крізь всі негаразди задля перемоги добра, але історія Манюсі може слугувати своєрідною мораллю — кожен може припуститись помилки, але справжнє кохання пробачає все. 

Різдвяні сцени

Сцена коляди, що обрамляє балет, покликана не тільки продемонструвати конкретний час року, але і створити контраст стражданням головного героя та його образу відлюдька, на який чітко вказував Франко. «Коломийка» — один з небагатьох музичних фрагментів балету, який продовжив своє життя поза сценічною дією — витримана в дусі різноманітних козачків, гопаків та інших «народних» танців.

Постановник Георгій Ковтун, як видалось, вирішив вдатись до найелементарнішого рішення, та створити чергове народножанрове дійство з типовою народно-сценічною хореографією. Натомість костюми від Дмитра Куряти були дійсно гарними — на щастя, обійшлося без віночків та різноколірних шароварів. 

Звісно, музика Кос-Анатольського диктує свої правила, але такого пієтету зазнала  не вся оригінальна партитура. Окрім того, що чотири дії балету скоротили до двох та очевидно відмовились від значного пласта музики, в моменти найбільшої емоційної напруги було введено дві акапельні пісні. Якщо одну з них — «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» — можна було пояснити тим, що вона безпосередньо повʼязана з авторами балету (її написав Кос-Анатольський на поезію Франка), то інша — «Ой не світи, місяченьку» в обробці Миколи Лисенка — дещо вибивається з загальної картини.

Втім, як перша, так і друга пісня створювали враження не стільки посиленого драматизму, скільки безвиході авторів. Показати фізичні дії шляхом хореографії набагато легше, ніж внутрішні переживання. Навіщо вигадувати, як це зробити танцем, якщо можна ввести вербальний текст, і всім стане зрозуміло й так?

(Не)приходьте з дітьми

Ні на афіші, ні на сайті театру не зазначено жодних вікових обмежень. А заявлений титул нової новорічної класики одразу приваблює батьків, які хотіли б занурити своїх дітей в атмосферу свята. Є одне «але». «Сойчине крило»  є далеко не дитячим твором — ні в сюжеті Франка, ні у втіленні Київської Опери. Цікаво те, що лібрето балету глядач може дізнатись тільки напередодні вистави.

Умовно якщо ви забажаєте дізнатись сюжет перед тим як придбати квиток для себе та своєї дитини, то цього зробити не вийде. Навіть гордим власникам квитка, розуміння того, хто є хто в цьому вирі чоловічих персонажів, вартуватиме 20 гривень. Чим викликана така дрібʼязковість — питання відкрите.

Не беручи до уваги сцену в «кублі розпусти, де збираються покидьки суспільства», в балеті є епізод відверто бридкий. Наприкінці першої дії Манюся потрапляє в дім Поліцая — «розпусного та ласого до юних дівчат». Він знімає військову форму та постає перед героїнею в портупеї (явно не для носіння зброї) та чорній шкіряній білизні.

З цього моменту глядачі мають «чудову» змогу стати свідками зґвалтування (або, як зазначено в лібрето — «спонукання до розпусти») під музику гротескного комічного канкану. Чи було комусь в залі смішно — ще одне відкрите питання. Останньою краплею був момент, де Манюся «виповзає» з-під халата Поліцая та демонстративно довго та гидко витирає рота рукою. 

Кінець першого акту наштовхнув на думку, що гірше вже не буде. Але тепер головна героїня зустрічає росіянина. Бородатий купець у величезній шубі, міховій шапці та червоній косоворотці ніби вийшов з пісні  Bonney M «Rasputin». Звісно, постановники прагнули посміятись з того, які росіяни пияки, дурні та все в цьому дусі. Можливо, всілякі «ведмеді–балалайки» комусь видаються смішними, але перспектива після чергового обстрілу відвідати виставу та майже 20 хвилин спостерігати за (хай і гротескними) росіянами — задоволення відносне.

Що пішло не так?

Можна було б відзначити яскравий візуал, вдалі костюми, цікаву різноманітну музику та майстерність артистів, але всі ці якості абсолютно нівелюються через відверту неетичність вистави в цілому. Як ви поясните своїй дитині, чому головна героїня «переходить» від чоловіка до чоловіка — до того ж явно не по своїй волі? Придумайте відповідь на питання: «а що Манюся на колінах робить за халатом Поліцая?», яке точно пролунає за три хвилини в антракті.

Цей перелік можна продовжувати довго. Але уявімо, що на афіші, все ж таки, зʼявилася позначка «16+». Одразу після сцени сексуальної наруги в лібрето зазначається: «Вона [жертва!] розуміє, що в усьому, що відбувається з нею, винна сама». Хай там як, але демонстрація звинувачення жертви насилля є неприпустимим для будь-якої вікової категорії.

Відповідь на питання: «що пішло не так?» дати важко. Складається враження, що театр поступово переводить фокус від внутрішнього наповнення до яскравої обгортки. Голосні заяви про відродження українського музичного спадку, нову балетну класику та різдвяну традицію розвіюються до кінця першої дії.

Пошук нового та практично забутого старого, безумовно, є великим досягненням Київської Опери. Але чи достатньо просто струсити пилюку зі старих нот?