Твори Лесі Дичко та Віктора Камінського. Слухайте новий альбом флейтистки Наталії Кожушко-Максимів

Відома львівська флейтистка та інтерпретаторка сучасної музики Наталія Кожушко-Максимів разом з лейблом Golka Records записали флейтові твори Лесі Дичко та Віктора Камінського. Реліз доступний на стрімінгових платформах: Apple Music, YouTube Music, Spotify.

В інтерв’ю Наталія Кожушко розповіла про вибір творів та інтерпретацію сучасної української музики.

Що надихнуло записувати саме сучасну українську музику? Як саме відбулось знайомство з творами Лесі Дичко та Віктора Камінського?

Я люблю грати музику XX-XXI століть, особливо сольну музику. Також пріоритетом для мене завжди було виконувати українське. Ці твори є маловідомими, що теж стало додатковою мотивацією. Партита для флейти соло Лесі Дичко майже не виконувався за стінами консерваторії, хоча ця музика вартує значно більшої уваги.

«Urlicht–Irrlicht?» Віктора Камінського я вперше почула в Норвегії. Львівська національна музична академія співпрацювала з університетом в місті Тромсе, деякі студенти отримали змогу навчатись певний час в Норвегії, я була серед них. Над «Urlicht–Irrlicht?» студент з консерваторії університету Тромсе, Адріан Бельмар Хорда, саме в його виконанні я почула цю п’єсу.

З собою я тоді повезла якраз музику Лесі Дичко, маючи на меті познайомити норвезьку публіку з українською музикою. Та вийшло й самій почерпнути нове.

Ким з сучасних композиторів захоплюєтесь, чиї твори часто потрапляють до ваших програм?

Якщо говорити про українську музику, то це багато творів Остапа Мануляка, деякі з них презентувала на минулих «Контрастах», Флейтовий концерт Богдани Фроляк, прем’єрою якого я дуже пишаюсь. Також в моєму репертуарі багато іноземної музики XX століття. Серед улюблених композиторів Тору Такеміцу та Лучано Беріо.

Від музикантів часто можна почути, що грати сучасну музику складніше, оскільки ще не випрацювались звичні моделі її трактування. Чи відчуваєте цю складність?

Для мене певною мірою сучасна музика є навіть зрозумілішою. Музику я сприймаю як мову і для мене словник музики XX-XXI століття є ближчим від словника барокового, бо ми живемо зараз в цьому світі і композитори висловлюються найближчою мовою.

Хоча іноді коли я готую програму повністю з музики XX-XXI століть і голова вже майже завертається від усіх цих позначок та нот, які потрібно розшифрувати, мені кортить пограти щось класичне чи романтичне.

А як щодо слухачів? До якої музики вони привітніші?

Завжди по-різному. Минулого року я грала сольну програму у філармонії, прийшла старша пані — традиційна львівська інтелігентка, і хоча  музика презентувалась дуже різна, пані була в захваті від того, що почула.

Для виконавця важливим є донести сучасну музику. На жаль, є стереотип, що коли погано грають Моцарта — винен виконавець. А коли виконана погано сучасна музика — винен композитор. Місією для виконавців є подати музику так, щоб людина її зрозуміла, або принаймні знайшла для себе цікаві деталі.

Як саме тоді зацікавити слухача?

Якнайбільше зрозуміло виконати. Я неодноразово була свідком того, що виконавці не зрозуміли, наприклад, музичний текст, чи не розібрались до кінця в динаміці і в такому вигляді подали це слухачу. Звісно ж твір «не звучав».

Завдання виконавця — найбільш точно виконати все, що написав композитор і перед виконанням самому зрозуміти музику. Це звучить банально, але коли йдеться про нові техніки, нові прийоми гри, то все має бути максимально красиво подано. Таким має бути перший крок до того, щоб людина зацікавилась.

Як сприймають українську сучасну музику в інших країнах?

Нещодавно були гастролі, разом з оркестром Львівської національної філармонії у Вроцлаві грали Симфонію №3 Євгена Станковича, люди дуже тепло реагували. Зараз все українське сприймають на хвилі піднесення. Особливої уваги заслуговують наші музиканти, світ зараз відкриває ту нашу особливу емоційність вміння відчувати та передавати ці почуття.

Коли я працювала в ансамблі «Ухо», керівником ансамблю був відомий італійський музикант Луїджі Гаджеро. Він казав, що з українськими музикантами приємно працювати, бо ми емоційно віддаємось музиці.

Повертаючись до творів релізу, Леся Дичко – учениця Бориса Лятошинського, представниця київської композиторської школи, Віктор Камінський – львівської. Чи відчутною була ця різниця?

Я не розділяю їх на різні школи. Однак записані твори є для мене дуже різними: «Urlicht–Irrlicht?» Віктора Камінського — це величезне полотно з дуже насиченою фактурою, яка ні на мить не дає відволіктись.

Для Партити Лесі Дичко необхідно було підібрати власні ключі розуміння. Цей твір не розгортається звично для нас: початок, середина, кульмінація.., а постійно має якісь зависання, паузи. Скріпити всі ці частини було складно, мені така робота нагадала поетичне кіно Івана Миколайчука, чи Сергія Параджанова.

Довгий час мене турбувало — як це має бути подано? Ця музика про трагедію українців у Радянському Союзі, про гоніння, репресії, підпілля? Чи це особисті переживання, лірика? Врешті-решт ці сфери сильно переплітаються і свідками цього є всі ми зараз. В нас є загальне — це війна і наше особисте.

Ми не можемо відділити одне від одного.

---

«Музику я сприймаю як мову і для мене словник музики XX-XXI століття є ближчим від словника барокового»

---

Твори були записані ще в 2020 році. Чи змінилось ваше ставлення до них?

Так, і воно постійно змінюється. Людина змінюється, змінюються її погляди, бачення світу, сприйняття. Іншим стає і підхід до виконавства. Моє бачення дуже змінило народження дітей, дивно наскільки інакше я стала дивитись на все, відповідно й грати теж.

Однак, з власного досвіду можу сказати, що навіть незначна зміна в житті відбивається на грі. Так було з п’єсою «Syrinx» Клода Дебюссі, яку я граю зі школи. Раніше я бачила в ній конкретну міфологічну картинку, змальований сюжет. Зараз для мене ця п’єса не стільки про переживання Сірінкс, як про переживання Пана, фокус змінився.

Про музику релізу можу сказати, що твір Лесі Дичко я раніше я грала більш трагічно, вбачала в тому більше вселенського горя. Перше моє виконання відбулось в музеї «Тюрма на Лонцького». Здавалось тоді, що атмосфера в’язниці, та історії яка за нею стоїть, дуже переплітається з цим твором. Трошки пізніше Партита перестала бути для мене такою ілюстративною, я відштовхнулась від історичних подій і більше почала сприймати її як певний монолог, вияв жінки. Жінки, яка живе, яка має почуття і  хоче їх виразити. Однак обирає для цього найменш явний та найменш травматичний спосіб — музику. Тепер для мене Партита для флейти соло — це її монолог.

Музику кого з українських композиторів хотіли б виконати в майбутньому?

Мені дуже подобається музика Максима Коломійця, вона справді крута, та для неї потрібен час та спокій. Тому все ще попереду.

Зараз я також готую українську програму — сольний твір для флейти львівської композиторки Катерини Гривул.

Наталія Кожушко-Максимів

Навчалася у Львівській національній музичній академії ім. М. Лисенка, де після завершення магістратури проходила асистентуру-стажування. Також навчалася у Консерваторії міста Тромсьо у Норвегії, де вивчала, зокрема, гру на бароковій флейті траверсо. У час навчання брала участь у міжнародному проєкті «I, Culture Orchestra».

Співпрацювала із Молодіжним симфонічним оркестром INSO-Lviv, Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії, київським ансамблем нової музики «Ухо», ансамблем Nostri Temporis. Учасниця ансамблю нової музики Pro et Contra, одна із засновниць відкритого музичного проєкту Sound Object.

Як солістка неодноразово виступала із Академічним симфонічним оркестром Львівської філармонії, камерним оркестром «Віртуози Львова», оркестром хорової капели «Трембіта».

Постійно презентує сольні програми, основним акцентом яких є музика бароко та музика ХХ століття, а також нова музика.

Golka Records – незалежний музичний лейбл, який співпрацює з найцікавішими сучасними композиторами та виконавцями в жанрі класичної музики, джазу, електроніки та етно.

Арт-директорка та кураторка релізу — Ольга Лозинська.

Над записом працював звукорежисер — Іван Огар