Світова прем’єра симфоній Максима Березовського: «Не амбіція, а необхідність»

Kyrylo Karabits © Konrad Cwik

 

Музика дарує нам наше власне минуле,
про яке ми до цієї хвилини не підозрювали,
змушуючи шкодувати про втрати, яких не було,
і вчинки, за які ми не винні.

Юрій Винничук

У тридцять перший вечір грудневого передноворіччя щойно відреставрована Андріївська церква Києва приймала шанованих музичних гостей: Максима Березовського, ансамбль «Київських солістів» та Кирила Карабиця. Скільки тут символічності! Виконували три симфонії  ̶у̶к̶р̶а̶ї̶н̶с̶ь̶к̶о̶г̶о̶ ̶М̶о̶ц̶а̶р̶т̶а̶  Максима Березовського, дві з яких тільки-но віднайдені — дивовижний подарунок-світова прем’єра під ялинку-2021. 

Про постать Максима Березовського можна говорити майже апофатично: розповідаючи ті чи інші факти біографії географічним охопленням у кілька країн, даючи наукові підтвердження першості його симфонії та опери в українському просторі, — усе це та інше незгадане, безумовно, відіграє цінну роль. Сам 275 ювілейний рік від дня народження композитора, обраний за згодою світової спільноти, адже відновити правдиву історичну дату ще не вдалось, не є остаточним та кінцевим фактом, лише провокує науковців та музикантів до подальшого пізнання.

Однак за всією дискусійністю та вельми бажаними дослідженнями не маємо права оминати зазначену виконавцями спадщини Березовського реалію: «Березовський — один з найбільших геніїв українства, людства взагалі. Він — єдиний композитор з України, який за ввесь час її існування отримав статус академіка Болонської академії», — розповідає провідний український хоровий диригент Микола Гобдич. «Фігура Березовського якнайкраще втілює ідеї європейськості України», — стверджує Кирило Карабиць. Вплинувши на культуру східного слов’янства та всього світу, Березовський залишається народженим в Україні — і щороку все більше зусиль її музичної спільноти докладається для повернення митця на наші сцени, в освітні заклади та свідомість українців. 

Ще зі студентських часів Кирило, син композитора Івана Карабиця та музикознавиці Маріанни Копиці, займався поверненням музичної спадщини. Уже в зрілому віці він, визнаний диригент, вперше в Україні виконав Симфонію До мажор Березовського. Цей ранній опус композитора на той час уже був присвоєний Росією. І надалі досягаючи своєї мети, зацікавившись знахідкою-гіпотезою музиколога Лариси Івченко, в музичному архіві Паризької національної бібліотеки, «за десять днів» до грудневого концерту диригент знайшов повну версію симфоній XI та XIII, їхні оркестрові партії.

Вражає неймовірно короткий час, що потрібен був для напруженої роботи над редагуванням, друком та приготуванням до виконання віднайдених партитур. Люб’язно цьому сприяли й «Київські солісти», що у стислі терміни забезпечили гідне виконання та відновлення історичної правди й гордості України. Втім, як на початку століття сказав Іван Карабиць, саме «настав час, коли самоствердження, відчуття гордості та гідності є не амбіція, а необхідність, без якої ми не пізнаємо світ, а світ не пізнає нас».

Іншим пророцтвом Карабиця-старшого стали такі слова: «У мене таке відчуття, що у глибинах київської землі щось таке закопане… І воно притягує людей до цього міста». У зимовий вечір перед настанням наступного року та проводами першого двадцятиліття нового тисячоліття зійшлись три українські реліквії: Андріївська церква, музика Максима Березовського та небайдужі люди — виконавці, слухачі, організатори, без яких подія найвищого рівня не могла б відбутись. Власне, відбутись двічі. Попередньо зазначивши, що це виконання не належатиме до історично-поінформованого, також буде виконано не на старовинних інструментах, Кирило Карабиць вів музикантів за звично яскравою та індивідуальною манерою. 

І досі загадкова фігура та творчість Максима Березовського дарувала світові унікальну спадщину потужного таланту. У світській її гілці — зокрема, симфоніях, він передусім звертається до італійської традиції. Однак і у першій симфонії (XIII) цього концерту, тонально обрамленого святковим до мажором, проступають інтонації українського мелосу, відображені здебільшого у ліричних епізодах. Як і наступний твір, вона має чотири частини, де після урочистої першої майстерно звучала друга (побудована на сміливій ідеї перегуків струнних), третя (скерцово-танцювальна й таємнича у середньому розділі) та четверта (сповнена віртуозного руху, краси оркестрового музикування, підхопленої від диригентського запалу).

Симфонічна творчість композитора увібрала й певні принципи побудови його хорових концертів, зокрема мислення антифонного співу. Найбільшою окрасою виконання стала його соковита виразність, тонка емоційність та тотальна сміливість керування оркестром — над музикою панував відкритий та впевнений жест Кирила Карабиця. Може, таким був і помах пера Березовського, що рішуче диференціював кожен оркестровий пласт: у струнних мелодія, у духових — гармонія та мотивні відповіді, що часто не поступаються за роллю струнним, у basso continuo — функціональна підтримка, гнучкі завершення фраз. 

«Мені пощастило бути в правильному місці в правильний момент», — так про надзвичайно цінну знахідку двох симфоній українського класика відгукнувся Карабиць у своїй щиросердній промові на концерті-святі, — «сподіваюсь, цією акцією нам вдасться привернути увагу до цього композитора і зробити так, щоб його музику й творчість почали вивчати системно». Симфонія соль мажор (XI) більше дивує своєю граційністю, що виростає у першочастинну тривожну драму, рівну Антоніо Вівальді, — вона витончено вирішується крізь розважливу бесіду оркестру з basso continuo (друга частина) у бадьорий старовинний танець з «галантними» інтонаціями — третя. Сміливе сповільнення темпу короткої середньої частини у ній відкриває особливі барви чарівного діалогу гобоїв та скрипки. Апофеоз у класичному його розумінні настає в сліпучому, радісному фіналі. 

М’яка акустика Андріївської церкви спричинилась до артикуляційного заокруглення та образного споріднення тем вольової головної та поетичної побічної партій Симфонії до мажор, які взаємно збагачують загальний піднесений тонус відомого та популярного нині в Україні (і завдяки Карабицю) твору. Його виконання поступово приходить до все багатшого та рельєфного звучання, яке захоплює нові обрії й теситурно, і емоційно. Остинато, що пронизує всю симфонію, наближає до передчуття свята: від пасторального інтермецо другої частини — і до героїчного фіналу здійснюється диво-ритуал новорічної ночі. Він знаменує аж ніяк не закінчення 2020, а нову стежку нескінченного шляху, що дарує наше ж минуле, вчить освячувати цю хвилину та поділяти несправедливі втрати чи вчинки, змінюючи їх на знамениті відкриття. Нова радість стала!

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *