«Про нескінченність», або чи справді ніщо не вічне?

«Я бачила…», – саме так починається кожна фраза закадрового жіночого голосу із нового фільму Роя Андерссона «Про нескінченність». Стрічка нарешті вийшла у широкий прокат після торішньої прем’єри на Венеційському кінофестивалі, тож і український глядач може тепер сказати «я бачив/ла…». Ускладнимо завдання та спробуємо вийти із кінозалу з усвідомленням того, що «я чув/ла…».

Візуальний стиль Роя Андерссона не сплутати ні з ким: перевага сірої гами кольорів, нарочита театральність акторів та їхнього гриму, масштаб та детальність декорацій, а також виключно павільйонні зйомки. Усі ці риси характерні для magnum opus режисера — «Життєвої трилогії» («Пісні з другого поверху», «Ти, що живеш» та «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття»). 

Ці фільми об’єднує увага до маленьких людських історій, котрі здатні розкрити сутність буття в цілому. Звучить надто нарочито, утім режисер з однаковою увагою та співпереживанням може демонструвати образу через зламаний каблук та крик прохання про помилування засудженого до страти. «Маленьких» трагедій не існує, для кожного героя вони однаково болісні.

«Про нескінченність» зберігає більшість зовнішніх ознак вищезгаданої трилогії, але має певні особливості. Це найлаконічніший фільм Андерссона — всього 75 хв. Очевидним є спрощення гриму та зменшення кількості багатопланових кадрів. Загалом «Про нескінченність» претендує стати post scriptum цієї серії фільмів. І на це одразу натякає музика.

Фільм розпочинається алюзією на картину Марка Шагала «Над містом» (не сприйміть за спойлер — саме цей кадр став основою офіційного постера стрічки). Закадрова музика, що супроводжує політ закоханих, трохи нагадує midi-звучання оперної арії bel canto. Недаремно ця тема продовжується дуетом Норми та Адальджизи Mira, o Norma з опери В. Белліні.

Насправді ж, прихильники Роя Андерссона могли впізнати у першій темі музику із фільму «Пісні з другого поверху», де вона з’являється абсолютно неочікувано з уст пасажирів метро.

Цей музичний фрагмент створений композитором-тезкою режисера Бенні Андерссоном, більш відомого за участю в групі ABBA. Пісня Saknades rum із доданим вербальним текстом замість звичайного вокалізу, вийшла в альбомі BAO! (Benny Andersson Orchestra). Наскільки Google Translator дозволяє зрозуміти шведську, у тексті пісні йдеться про ностальгію та самотність ліричного героя/героїні. Тож, зрештою, всі маркери тісно сплітаються, адже тема ностальгії актуалізується із чіткою наполегливістю:

• схожість до bel canto пробуджує ностальгію за епохою прекрасного стилю, бо ж і саме усвідомлення цієї техніки народилося зі щемливих спогадів про її втрату;
• глядачеві дають змогу згадати першу картину режисера, а отже і себе в момент її перегляду;
• вербальний текст, що стверджує смуток за минулим;
• візуальний ряд та закадровий коментар також стоять на цій позиції, але в цьому варто переконатися самотужки.

Окремо варто зазначити роботу зі звуковим простором стрічки. Попри візуальну штучність декорацій, місце дії глядачеві завжди видається дуже «живим». Саунддизайнери якісно озвучили не лише відкритий простір з типовою луною стареньких вуличок та співом пташок, а й закриті приміщення, як-от кімнати, де буквально чути повітря, чи вечірній перон зі звуком ламп денного освітлення.

Рой Андерссон — геній мініатюр. Здається, це навіть схоже на знамениті розповіді із шести слів. У спостереженні за людьми, їхніх буденних проблемах, йому вдається знаходити гачки, якими він здатен «зачепити» найширшу аудиторію. Недарма довгий час режисер працював у рекламі, яка може стати окремим приводом для естетичної насолоди. Іноді в цих роликах навіть можна віднайти сюжети, котрі згодом з’являлися у фільмах Роя Андерссона.

У більшості мініатюр нової стрічки Роя Андерссона музичний супровід має прикладний характер. Під що ще танцювати трьом дівчатам, як не під шведський гімн молоді Tre trallande jäntor? Яка ще музика може грати по радіо в Різдвяну пору, окрім Stille Nacht? Та що може бути актуальнішим дамі, яка любить шампанське, аніж All of me?

Але фінал стрічки змінює цю закономірність. Якщо фільм розпочинається ностальгічними спогадами, то завершується поглядом «у майбутнє» та «надчасове». Глибокий роздум православного тропаря «Се жених грядет» змушує усвідомлювати невідворотність смерті, але наголошує на неможливості зневіри. Простіше кажучи, той факт, що смерті не уникнути нікому (і про це варто пам’ятати), не повинен змушувати людей переставати жити (в міфологічному сенсі слова) вже зараз.

Найкраще резюмує стрічку «Про нескінченність» цитата з цієї ж стрічки: 

«— Це прекрасно!

— Що саме?

— Усе!».

А плейлист — ось тут.