Інтерв’ю з альтистом Королівського оперного театру в Лондоні Андрієм Війтовичем

Андрій Війтович

Розмовляла Тетяна Воронова – організаторка фестивалю InStrum Fest

Сьогодні ми б хотіли познайомитися із Андрієм Війтовичем, це скрипаль, родом з Кременця, який багато де працював, у різних країнах. Ми дуже хотіли би створювати кращі умови для музикантів в Україні, тому нам важливо ділитися досвідом людей, які розвивалися в Україні, а потім стали успішними в інших країнах: що вдавалось, що – ні, які складнощі, рекомендації… Хотіли б з вами краще познайомитись, віримо, що в Кременці народжуються особливі люди і Вас таким теж вважаємо. Розкажіть, будь ласка, яка зараз ситуація загалом, де ви знаходитесь, де працюєте, як реалізуєтеся культурно і музично?

Я хочу сказати, що я взагалі альтист – був скрипалем, вчився як скрипаль (у Львові, у львівській десятирічці ім. Соломії Крушельницької і у консерваторії), але поїхав до Швейцарії на навчання у 1991 році і перейшов на альт, і з того часу я працюю як альтист – просто хотів це уточнити.

На даний момент я знаходжуся в Іспанії, у Валенсії, де до березня працював за контрактом в Оперному театрі. А взагалі, моя постійна робота – у Лондоні, у Королівському оперному театрі. Також я викладаю у Королівському музичному коледжі у Лондоні, маю там свій клас. Я взяв рік за свій рахунок і переїхав в Іспанію. На то було багато причин, просто мені хотілось побачити як працюють інші оркестри, інші оперні театри, яка специфіка… і оскільки Іспанія – тепла країна, де приємно проводити час, мені це було дуже на руку, я мав досить багато часу для того, щоб  втілювати у життя свої проекти, для того, щоб більше займатися… Приїздив до Лондона, щоб викладати, я поєднував роботу в оркестрі тут і працю зі студентами в Лондоні. Коли почалася пандемія, країна закрилась на карантин, тому я його проводив у Іспанії. Не найгірше місце, звичайно, крім того, Іспанія суттєво, дуже строго підійшла до того всього, вони закрили країну повністю, люди дотримувалися певних правил – не можна було виходити на вулиці… Я маю зв’язок з Україною, маю батьків у Львові, в Кременці маю родину також, тому розповідали, що в Україні це все було більше… довільно. Але в Іспанії це таки було досить строго і тепер тут вже попускають трішки – настала друга фаза, всі з нетерпінням очікують на той час, коли вже запустять авіасполучення й коли вже люди моєї професії зможуть якось пересуватися з країни в країну – перелітати, переїжджати, тому що, так як наша робота пов’язана із перельотами, переїздами, це дуже важливо. Я сподіваюсь, що ми будемо більш мобільними в кінці місяця, а поки що – гарна погода, сонце, море… тому нічого більше не залишається, як насолоджуватися життям.

Так, чула, що другий етап в Іспанії – коли можна вже купатися в морі, але й чула, що порушують і купаються ще до дозволу. А як щодо музичної діяльності, концертної… вже є певні прогнози, коли це може бути, як це реалізують?

Оперний театр починає роботу з понеділка.

Вже? Навіть закритий?

Навіть закритий. Я вважаю, що вони зробили досить хитро і досить правильний крок, тому що вони роблять серію з трьох концертів камерної музики – один пробний, при закритому залі, а два наступних – один струнний концерт, тобто будуть сидіти струнні, струнний камерний оркестр, і то є члени оркестру, так як я – не член оркестру, то я в тому концерті участі не беру. І вони перший концерт роблять для персоналу Оперного театру, тобто для працівників сцени, для прибиральниць, для кухарів, для працівників офісу, а другий концерт – для медиків. Я думаю, що це є хороший крок, і це хитрий крок, бо люди будуть думати, що якщо медики пішли на концерт, то все більш-менш нормально і можна вже ходити, але все залежить, звичайно, від кількості людей. Приблизно зал налічує дві з половиною-три тисячі людей, і якщо поділити навпіл, дотримуватися тих заходів, які вони будуть впроваджувати, то евентуально очікується, може, не на цей концерт, звичайно, але з вересня, коли вони напевно що відкриють Оперний театр, я так думаю, очікується десь 500-700, до тисячі людей – якщо люди будуть ходити, якщо вони не будуть боятися, якщо вони захочуть платити гроші, ходити в місця, де є скупчення людей… Так що це буде залежати. Але хочу уточнити, що це тільки в Іспанії. В Англії зовсім інша картина – Оперний театр, так як він базується на дотаціях багатьох людей, на донорстві, на спонсорстві, на продажу квитків, а не на великій підтримці уряду, держави, так, як в Іспанії, то їм – театрам, концертним залам, м’юзиклам – необхідні повні зали, що в принципі є неможливим і буде неможливим досить довгий час. І це тільки мої власні прогнози, я не бачу наразі, що Королівський оперний театр зможе відновити повноцінно свою роботу в найближчий час. Може, до Нового року, може, навіть до липня наступного року… Маленькі концерти, камерні концерти, може й симфонічні, знов ж таки, з часом будуть проводитись.

А вуличні події, заходи вже починаються?

Починаються. І музиканти, які мають зв’язки, наприклад, з готелями, готельним бізнесом, з ресторанним бізнесом, вони придумують собі такі якісь варіанти, щоб люди могли собі прийти, щось з’їсти і потім зробити концерт. І це все залежить від того, чи дозволить влада місцева і чи будуть дотримані всі заходи безпеки. Тобто якщо робити концерти на пляжі, що в принципі дуже можливо – пляжі великі, ви бували, ви були в Валенсії, ви, напевно, знаєте. Багато є місця, це є дуже можливим, треба домовлятися, давати заявки на такі концерти. В мене в планах є концерти на липень-серпень. Не особисто, з іншими музикантами деякими, в нас є плани, щоб робити концерти якраз в липні і серпні в Іспанії. По-друге, відкриваються фестивалі, які були закриті, звичайно, відповідно до COVID-19. Вони відкриваються, відкривається фестиваль в Швеції, в Польщі (29 червня), на який я планую летіти, також це все залежить від багатьох причин. Виглядає так, що прилетіти в Польщу можна вже з сьогоднішнього дня. З новин я чув, що людям, навіть українцям, англійцям, напевно, так само, які їдуть не на роботу, вони не мусять бути в карантині, не мусять проходити карантинний час, але проблема, знову ж таки, невеличка з Іспанією, тому що на даний час літаки літають здебільшого з Мадриду. У Валенсії аеропорт зачинений для міжнародних авіасполучень, літаки літають або приватні, або між містами Іспанії.

Важливо, що хоча б є дозвіл робити ці заходи і люди планують…

Звичайно, що дуже багато людей, дуже багато музикантів залишилися без роботи, віповідно, без засобів існування, тому що, як би там не було, не всі музиканти можуть собі дозволити не працювати через те, що вони мають постійну роботу і заробітну плату. В Західній Європі, особливо – в Англії це розповсюджена система контрактів. Тобто є концерти – є платня, немає концертів – перепрошую. Так що люди вже хочуть, крім того, ми всі , по-перше, змучилися від того сидіння, по-друге, ми всі вже хочемо робити свою роботу, яку ми любимо робити і вже прийшов час трохи рухатися вперед.

Якщо порівнювати з Україною, зараз я веду комунікацію з музикантами кременецькими, і в них інша ситуація, в тому плані, що вони влітку звикли їздити в Європу. І люди чекають на валізах, і думають: їхати-не їхати… Я бачу в цьому можливість створити для України, для нас можливість розвитку, тобто, якщо вони цього року не поїхали, то давайте зробимо щось разом, щоб показати, що ми можемо тут щось реалізовувати і щоб далі це було постійно у нас, але вони так не звикли, але начебто зараз трохи змінюється настрій  в тому плані, що вони готуються щось робити тут. Тому що ставлення зазвичай таке, що тут нічого не може бути, і от саме тому цікаво вас почути, ви ж ї приїжджаєте в Кременець, і іноді даєте концерти в Україні… Тобто як ви думаєте, є перспектива? Якщо є, як її зробити, можливо, якісь поради саме на теперішній час, в цій ситуації як це зробити?

Ви знаєте, я думаю, що тут ви правильно зауважили, що тепер виникає проблема досить такого психологічного характеру, тому що люди вже довгий час знаходяться в ізоляції, і зазвичай воно дає свій якийсь відбиток на нервову систему і те, що люди звикли колись робити, мали свої плани і перспективи відносно літа, наприклад, як ви кажете, поїхати на концерти, заробити трохи грошей… Тепер воно змінилося, таке може бути, що воно змінилося на довгий час, і таке може бути навіть (я не хочу бути песимістом), що світ не буде таким самим, яким був раніше, це по-перше. А по-друге, все знову ж-таки впирається в гроші і в заробіток. Тому що якщо є можливість заробити гроші за кордоном, то звичайно, люди поїдуть. А здебільшого це так завжди і було, тому що в Україні, знаєте, як би там не було, але гроші заробити музикантам дуже важко. Більше даються концерти доброчинні, або концерти пам’яті когось, або концерти, які зв’язані з якоюсь подією. А ще частіше музиканти, які не мають в принципі можливості грати на сцені, тому що за будь-який концертний зал треба платити, вони беруть будь-яку можливість, використовують будь-яку можливість, щоб пограти в тому залі, де їм пропонують. Тому, наприклад, Кременецька музична школа, яка є ще недобудована, не доремонтована (до речі, мій вуйко є директором), вони мають прекрасний зал в школі, дуже гарний, концерти можна, звичайно, колись робити у школі, по-друге, Кременець має вищий учбовий заклад, де є прекрасний зал, в якому в свій час ще грав Ференц Ліст, приїжджав на концерти, на турне своє по Австро-Угорщині, давав концерти, так що… Я робив два концерти, ми грали з камерним оркестром кременецьким в тому залі, коли я відкривав меморіальну дошку для свого діда, а другий концерт був такий, ніби спонсорський, концерт для студентів, так що, так само, можливості є, зал є і так само дуже гарні місця, просто треба, знаєте, щоб людей могли туди доставляти, щоб люди могли доїжджати, знаєте, доїхати в Кременець взагалі не є дуже просто, тому що найближче місто – то є Тернопіль, та й до Тернополя є десь 80 кілометрів. Зі Львова, звичайно, так само можна доїхати, але нема найближчих таких аеропортів, тому все стосується того, щоб людей туди довезти. Ми дуже багато говорили, не один раз говорили з мером Кременця, і з ректором, і з іншими людьми про створення фестивалю, про створення майстер-класів у Кременці, тому що є приміщення, де могли студенти, де могли діти мешкати, є заклади, є все-таки музична школа, після того, як її відремонтують, вона буде мати багато класів, приміщень, тобто це так само є можливість де проводити майстер-класи, де займатися дітям, але поки що воно все на рівні, як то кажуть, розмов. Ще такого серйозного нічого втілено не було. Так що наразі мені дуже важко сказати який напрям візьме той чи інший фестиваль в тому ж Кременці, тому що зараз і в світі дуже важко сказати як воно буде все далі продовжуватись з музикою.

Фестиваль – це можливість взагалі проявити те, що там є, тому що ніхто про це не знає, це знаєте ви, тому що ви там народились, це знає ще хтось, це знаю я, тому що я робила це дослідження і багато спілкувалась з людьми, бачила це, але спочатку цієї інформації просто ніде немає. Навіть для того, щоб створити цей розвиток, треба зробити якийсь поштовх, а фестиваль дає можливість це показати, але треба, звісно, працювати і над стратегією і ми теж говорили минулого тижня про те, яка може бути трансформація академії, що можна зробити, щоб академія була на вищому рівні. Зараз мені відгукується та ідея, що ви сказали, можливо, зробити якийсь культурно-музичний акцент на місто і розвивати його в цьому напрямку, тому що я думаю, що дуже багато людей, які звідси, вони там щось таке отримують від території, але потім вони не мають можливості це реалізувати, і вони їдуть в інші країни і стають дуже успішними, я не думаю, що це таке співпадіння, що просто багато творчих людей звідти. Тобто треба це використовувати, сподіваюсь, що фестивалем ми звернемо на це увагу. Можливо, теж було б добре, якби ви порадили місцевим освітянам що робити. Ви викладаєте також в досить якісному навчальному закладі, тобто вам, думаю, є що сказати, чим поділитися. Чим відрізняються такі навчальні заходи в інших країнах, що нам варто змінити, крім того, щоб відремонтувати все, в плані підходів взагалі до навчання?

Знаєте, на рахунок Кременця, взагалі, Кременець – досить відоме місто, і в останні десятиріччя воно стає все більш відомим. Я завжди дивувався, що коли я говорив, що народжений в Кременці, люди, мені не відомі, завжди казали: “О, я знаю, там є Замкова гора, там є ліцей, там тепер є академія, там похована мама Юліуша Словацького”: вони знають про це…

Перепрошую, це в Європі знали, я зараз з тим стикаюсь, що в Україні менше знають, ніж…

Ви знаєте, ні, я говорю, власне, про Україну, про Львівську область, або Тернопільську область, або Волинь. Може, тому. Якщо їхати в Київ і далі, то звичайно, інформації буде менше, але я думаю, що ви би не здивувалися, якщо я би вам сказав, що про Кременець знають. І не тільки через те, що там народився Ісаак Стерн, якраз про те, що там народився Ісаак Стерн, знають менше. Знають, що мама Юліуша Словацького, що є єврейське кладовище, козацькі могили, Дівочі Скелі, про це знають, звичайно, що Лавра Почаївська також відіграє свою роль, тому що це, як би там не було, є осередок, на жаль, московський, але це є осередок релігійний, тому паломництво, звичайно, завжди буде. Але Кременець, взагалі, він знаходиться в ямі, і воно дає таку атмосферу спокою і, знаєте, такої гарної можливості для того, щоб спокійно займатися якоюсь своєю роботою, якимось мистецьким напрямом – або музикою, або ще якимись, не знаю, мистецькими починаннями, це по-перше. По-друге, всі ті концерти які ми проводили, звичайно, були для місцевих жителів, це відбувалося для місцевих, для спільноти кременецької здебільшого. Так як мій дід був досить знаною людиною, одним із засновників Просвіти, яка є дуже, в принципі, сильна, Просвіта в Кременці. Товариство Просвіта, він був людиною досить знаною, дуже знаною, і коли йому відкривали меморіальну дошку, звичайно, що це зібрало досить велику кількість людей, це було описано в місцевих органах друку, газетах… але це не було подано навіть на, я вже не кажу, навіть всеукраїнський тираж, навіть на обласний. Було зроблено дуже гарно, для того, щоб місцеві жителі, які знали Миколу Антоновича прийшли, віддали дань поваги, був концерт дуже гарний, зал був переповнений… Я думаю, що якщо зробити більше, на свій хлопський розум, як то кажуть, зробити рекламу, потужну рекламу, а ще якщо вкласти якісь гроші туди… Я не кажу про заробітню плату музикантів, я повторюю, музиканти воліють приїжджати, давати навіть безкоштовні концерти, якщо вони знають, що ті гроші ідуть на щось, що ті гроші просто не пропадуть в кишені місцевим, обласним діячам. Так я говорю, не хочу нікого образити, але я так просто говорю… Якщо воно йде на просвіту, або йде на музичну школу, або на розвиток академії, або на щось інше, то можна привезти дуже багато музикантів, крім того, є зв’язки… я ж не є один кременчанин.. Є Олег Касків, як би там не було, є інші люди, які народились в Кременці і поїхали з Кременця, спочатку вчитися… роз’їхались, знаєте. Утримувати людей в одному місці дуже важко, тому що традиційно музиканти воліють робити кар’єру, і наша професія зв’язана з тим – з кар’єрою. Тому навіть якщо ти є членом оркестру Мюнхенської філармонії, ти завжди хочеш бути членом оркестру Віденської філармонії, чомусь так воно є.

Розвиток, це є розвиток.

Всі мені кажуть: “От, ти маєш роботу, ти є концертмейстром альтів у Королівському оперному театрі”, звичайно. Але завжди є не те, щоб незадоволення, але є оця частинка мене, яка воліє розвиватися як музикант. І необов’язково бути членом іншого колективу або іншого оркестру, але щось робити своє, зробити щось, що ніхто інший не зробив. Так що я думаю, що це не пов’язано, навіть, якщо б в Кременці був найкращий оркестр в Європі…

Оце моє було питання. Я теж так думаю, що для творчої людини… вона повинна мати різний досвід і реалізовуватись, але мати можливість повернутись і в якісних умовах теж грати, тобто щоб було різноманіття постійно. І якщо б вас, наприклад, запитати, якщо б в Кременці все було найкраще, ви б залишились? Що ви скажете? Все одно вам хотілося б цього досвіду різноманітного?

Ну мені би хотілося, я просто до нього вже дуже звик. Якби я нічого іншого не бачив, то може б я і залишився у Львові, Києві, а може, навіть і в Кременці. Я не кажу, можливо, на пенсії я приїду до Львова, де я виріс, або поїду до Кременця, де я провів усе своє дитинство, всю юність, коли я приїжджав на канікули, я не знаю цього, але моя професія – це професія міжнаціональна, міжнародна, в найкращому значенні, тобто це не має жодного відношення до того, що дає більше грошей. Звичайно, що Україна як держава на мистецтво не дає поки що стільки грошей як дає та ж Німеччина, або навіть Іспанія. Але навіть якби воно й було, все одно, людині, яка пізнала щось інше, дуже важко зупинитися на чомусь одному, я так думаю. Є, звичайно, люди, які отримують роботу, сідають в оркестр, працюють в оркестрі, мають сім’ю, дітей, займаються чимось іншим, будують будинки, займаються бізнесом, але я до таких людей не належу, я до бізнесу взагалі не залежу. Так що я що люблю, те і роблю.

Є наступна мета і амбіція, куди ви плануєте прямувати?

Ну це не пов’язано із тим, куди, це пов’язано із тим, що б я хотів зробити для когось, що би я хотів по собі лишити, щоб запам’ятатися, знаєте. І це приводить до думки, що я, наприклад, маю ідеї, щоб зробити те, що ще не робили інші альтисти, у мене є ідеї, щоб зробити таке, щоб запам’ятали мої студенти, щоб їм відклалось щось. Був час для мене, цей COVID, цей карантин, це був час, щоб записати якнайбільшу кількість, наприклад, етюдів, які не є записані, які ми завжди граєм, даємо під час навчального процесу (кожен студент грає гами й етюди, технологічну базу), але записів нема. Скрипкові етюди записані, також не всі, але альтових нема. В мене була ідея, щоб якось це зробити, звичайно, в таких умовах, домашніх, я над тим працював і працюю. Для мене це цікаво. Думаю, що студенти, не тільки мої, можуть з цього скористатись. Так що в мене нема ніякої ідеї, куди би я хотів. Я маю, в принципі, багато країн, куди я можу поїхати і куди я поїду, але завжди приємно повертатися назад. Тобто базу добре мати, але, все-таки, країна, де я живу – це є Англія. Ну і тепер я дуже пов’язаний із Іспанією. Україна завжди буде країною, де я народився, моєю Батьківщиною, так що я приїжджаю в Україну дуже часто.

Так, в мене завжди є бажання дякувати тим музикантам, взагалі, людям, які досягли успіху в інших країнах, але періодично повертаються і роблять приклад для молодих людей, самі це цінують, це досить важливо, як важливо і подорожувати і інший досвід отримувати. Але це дуже цінується, і хотілося б молодих людей одразу мотивувати, показувати їм, що ви їдете, зараз, наприклад, Леонід Дацюк, якщо знаєте, скрипаль кременецький, він вступив до Сингапуру. Ми робили деякі концерти, на попередній фестиваль його запрошували. Теж хочеться показати йому, що він поїде, буде мати інші можливості, але щоб він запам’ятав, що йому тут було добре і теж були якісь цікаві концерти, можливості, він грав у Чернівцях, у Резиденції. Я вважаю, що це взагалі така гарна можливість – там пограти. Але вже в червні, або в липні, в залежності від карантину, він вже буде їхати. Тому сподіваємось, ще одного видатного кременчанина…

Я бажаю йому тільки всього найкращого. Тому що я його чув 2 роки тому, і, звичайно, це є талант. Дуже великий талант. Я не знав,що він буде в Сингапурі, але я бажаю, щоб у нього все склалося, адже це дуже складно. Але якщо він буде працювати, багато працювати, то все буде добре. Я вважаю, що ми можемо говорити про те, як сильно ми любимо своє місто, свою Батьківщину, де ми народилися. я кажу про ту Батьківщину, де ми виросли, виховались, де наші батьки. В цьому сенсі, я не кажу про Україну в загальному, але я думаю, що це повинно культивуватися батьками, оточенням і я вважаю, що мені в цьому дуже пощастило. В мене нема ні братів, ні сестер, тому для мене було дуже важливим суспільство, в якому я виріс, з яким я ходив до школи. В мене залишилося багато друзів, які живуть у Кременці. Вони є другою моєю родиною, настільки близькі наші стосунки. Я, правда, на жаль, давно вже не був в Кременці, але при першій можливості звичайно, що я поїду. Так що думаю, що це культивується, ця любов до того, до чого ти причетний, звідки ти вийшов, це повинно культивуватися батьками, тим оточенням і тим навколишнім середовищем. Я думаю, що навколишнє середовище дуже сильне, особливо в Україні, особливо на західних теренах України. Чому? Тому що я знаю, я виріс в Західній Україні. я думаю, люди завжди пам’ятають де вони народилися, звідки вони вийшли, де вони вчилися. це також важливо. Повертатися в ту школу, яка їх виховала – так само дуже важливо, а все решта, то все залежить від важкої праці. Тому що елемент того фарту, як там не було, але він є. Якщо пощастить бути в певному місці, в певний час, то це, звичайно, дуже допомагає.

Ви вважаєте, що вам саме пощастило?

Однозначно! Мною керувала якась сила, яка була наді мною. Я в це вірю, не є фаталістом, але я є релігійною людиною. Думаю, мені так з гірки спустилося. По-перше, я поїхав вчитися за кордон у часи СРСР. Було важко в 90-х роках отримати візу і поїхати в Швейцарію, це була якась неможлива річ, яка все-таки сталася. Візу зробили і мене відправили. Я не знав куди я їду, що там буде…

Тобто вас помітили і зробили цю можливість, чи ви самостійно створювали?

Було багато моментів, які співпали, вузли склалися і я опинився, наприклад, ось там. Я не дуже хотів їхати, я не знав куди я їду. Я не мав жодного поняття, не було ні Youtube’a, Google’a, не було жодної інформації. Я тільки вчив німецьку мову, бо знав, що їду в німецькомовну країну. Я навіть не подумав, що там є 3 національні мови. Я опинився на французькій території і в інтернаціональній школі, в якій навчання велося англійською мовою. Тому я мусив відкласти німецьку і почати вчити англійську. Там були свої проблеми, звичайно, бо це був тільки початок. Я не знаю чи хтось до мене вчився відкрито, не емігрував, а просто поїхав вчитися. Я не знаю музикантів, напевно я був перший, а після мене вже почали їздити. Тоді вже Україна отримала незалежність і тоді вже люди почали їздити. Але до мене такого не було, тому я опинився по волі випадку.

То є дуже цікаво бачити, що ми знайшли першого українця, який поїхав вчитися за кордон.

Я не кажу, що я був найперший, я думаю, що українці були, я впевнений, що українці були, але отак відкрито, знаєте, пройти через всю систему, отримати візу, запрошення, поїхати, приїжджати на канікули… Я не знаю таких, мого віку тепер, я таких людей не знаю. Так само сталося і з моєю першою роботою в Лондоні. Я опинився в Лондоні також випадково. Я не планував їхати в Лондон.  Я просто написав листи в різні оркестри і з Лондона прийшла відповідь. Вони мене запрошували на іспит, тільки тому я опинився в Лондоні, а міг би опинитися будь-де, знаєте, так що так само…

Але написали листи… Тобто все одно, такі дії, вони до чогось призводять… писати листи, цікавитись, щось робити, шукати можливості, тому що багато хто може це не робити через якісь обмеження і нерозуміння таких можливостей, тобто коли багато чого пробуєш, один шанс якийсь спрацює.

Ну воно так сталося, головне ще той час не втрачати. Спочатку до Швейцарії моїм батькам все-таки вистачило розуму настояти, відправити, і дуже я завдячую покійному ректорові нашої консерваторії, який дуже настояв на тому, дуже мені допоміг, з його легкої руки я туди поїхав, він мене дуже підтримував… А потім я скористався запрошенням з Лондона, поїхав у Лондона, і не жалію, розумієте. Головне – потім не жаліти. Тому що зараз багато молоді, яка думає, що має дуже великий вибір. Там менше платять, там мало того, там маленьке місто… Знаєте, молодь сучасна має набагато більший вибір. А як є багато вибору, то є більше дилем. Тоді більше питань. Якщо вибору нема, як в нас було колись, тоді береш те, що ти маєш. Мені просто пощастило.

Учора у нас була дискусія щодо молодих музикантів, були деякі пропозиції, так, вони не тримаються за них. Думають, що є різні, можна потім, щось відкладається… А зараз ми зрозуміли, що потім може COVID статися, ще щось… Тому дуже важливо їх використовувати, ці можливості. Думаю, що ми планували трошки інакше, але ви дуже цікаву інформацію розповіли. Було б цікаво дізнатися, що ви взагалі побажаєте українським молодим музикантам, як в своїй кар’єрі реалізовуватись, може, якісь лайфхаки найважливіші…

Думаю, в принципі, побажань як таких не маю. Єдине, що хочу побажати – щоб залишалися такими, як вони є. Тому що кожне покоління – воно зовсім різне. Я не хочу порівнювати своє покоління до покоління 16-17-літніх музикантів, вони ростуть в зовсім іншому середовищі, в зовсім іншій країні, в них світогляд зовсім інший, але є одна спільна риса – це є напружена, дуже важка робота. Тому що в теперішньому світі конкуренція надзвичайно велика. Ось це є те, чого, навіть, коли я почав вчитися, ще не було. Тепер конкуренція є набагато більша, думаю, це пов’язано із тим, що більшість дітей, які навчаються музиці, більша. Хоча може, я й неправий, може, вона завжди була така велика. Але мені здається, що зараз і рівень від того так само виконавський набагато вище, він набагато зріс і змінився. Зараз вийшли на передові позиції такі країни, як Японія, Корея. Я вже не кажу про Америку, там завжди були дуже хороші школи, але і Європа не відстає. Так що нинішнє покоління має дуже велике… вони мусять доказувати. Вони мусять доказати, що вони краще, або принаймні інші, бо багато конкуренції і стає все далі важче і важче отримати щось. Я не кажу про роботу в оркестрі, або солістом, або камерним виконавцем, або отримати роботу викладача. Я кажу взагалі, самоствердитися стає все важче і важче. Тобто не міняючи свого світогляду, не міняючи свого характеру, дуже багато працювати над собою, працювати скрупульозно, прислуховуватися до порад, які їм дають, тому що зараз є велика можливість знайти інформацію. І дивно, в нас тієї інформації не було, а ми хотіли тієї інформації, стояли в чергах за тими пластинками, я пам’ятаю… Тепер діти мають все, але вони не знають, напевно, вони просто не знають, що з тією інформацією робити. От зараз я відкрию iPad, і я візьму все, що мені треба повністю – навіть який рік, яке виконання… Так що занурюватися, заглиблюватися в свою професію – єдине, що можу сказати.

Думаю, що це корисно і кожен знайде для себе важливу деталь. Було приємно з вами поспілкуватися, думаю, що ми будемо продовжувати таке спілування і долучати вас до різних проектів, сподіваюсь, що вам буде це теж цікаво. Думаю, щось нове теж для вас запропонуємо, створимо якісь нові можливості співпраці в майбутньому, щоб світ, в якому ми живемо, був відкритішим, було більше взаємодії, і такі нові зв’язки ми встановлювали.

 

Про автора

Музичний журналіст, випускник НМАУ ім. П.І. Чайковського (клас професора Н.О. Герасимової-Персидської).

У 2016 році — організатор першого в Україні концерту музики американського композитора українського походження, одного з засновників музичного модернізму у США, Лео Орнстайна (1893-2002).

З травня 2019 року — головний редактор радіо класичної музики «Радіо Ісландія».

У 2019-2021 роках — PR-директор найбільшого в Україні фестивалю класичної музики «Київ Музик Фест».

З червня 2020 року – засновник і шеф-редактор The Claquers – єдиного в Україні регулярного медіа про класичну музику, яке виходить українською та англійською мовами.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *