І знову Перселл! «Король Артур» від Open Opera Ukraine

The Claquers

2 тижні ago

Open Opera Ukraine після п’ятирічної перерви представила у Національній філармонії України свою чергову оперну постановку: «Короля Артура» Генрі Перселла на лібрето Джона Драйдена / Андрія Бондаренка.

Із Перселла по суті почалася нова історія барокового музичного театру в Україні. Нам запропонували «історичний» підхід, коли звучання максимально наближене до автентичного (так, як грали в добу написання твору). Орієнтуючись на цю традицію, мистецька платформа Open Opera Ukraine 2017 року показала нам «Дідону та Енея», а через два роки — «Ациста й Галатею» Генделя. Обидва спектаклі викликали справжній фурор, прозвучали на високому музичному рівні, здивували химерними режисерськими рішеннями.

Цю свіжу барокову хвилю спершу нагло призупинила пандемія коронавірусу. А тоді почалася повномасштабна війна. І ось мистецьке життя завирувало знову, причому з якоюсь новою, особливою силою. Але колишній мистецький ландшафт змінився назавжди. Чимало митців вступили до лав ЗСУ. Серед них — бас Ігор Воронка, що запам’ятався своєю дивовижною Чаклункою у згаданій «Дідоні», а також зіграв циклопа Поліфема в «Ацисті й Галатеї». 12 липня цього року із фронту прийшла страшна звістка про загибель Ігоря. Нинішню виставу присвячено його пам’яті.

«Король Артур» не є оперою в чистому розумінні, за жанром це «семі-опера», тобто щось середнє між оперою й драматичною виставою, такий собі гібрид. В основі сюжету — легенда про міфічного короля Артура, центрального героя британського епосу, про битви бритів із саксами. Втім, сучасник Перселла, лібретист Драйден, адаптує цю легенду до сучасних йому реалій (щось там про кризу у суспільно-політичному житті Англії ХVІІ століття). У цьому творі багато вокальних ансамблів, причому головні постаті — король Артур та його кохана, сліпа красуня Еммелін — не співають, їхні партії суто розмовні; ролі співочих персонажів (німф, добрих і злих духів, богів і богинь, пастухів і пастушок) цілком епізодичні.

Геніальна музика Перселла тут є тлом драматичних епізодів, які, зрештою, більшість сучасних постановників вистави скорочують чи переписують, насамперед задля спрощення заплутаного сюжету й історичного контексту. Нерідко також, у дусі сучасного театру, дію переносять у теперішність. Наприклад, в одній лондонській постановці 2017 року дія розгортається в епоху Брекзиту.

Осучаснену версію представили й нам. Щоправда, осучаснення торкнулося лише драматичної частини. Тут у центрі уваги — діалоги, в яких вільно переказується сюжет (не без проекцій на сучасну нам воєнну реальність). Цей текст подається як розмовні вставки між музичними номерами. Постать короля Артура — як самостійна драматична роль — взагалі відсутня, немає й окремої ролі його коханої.

Натомість додаються просторікуваті коментатори, яких немає в оригінальній версії лібрето — Актор (Павло Логвін) і Режисерка (Дар’я Творонович, яка в дійсності режисеркою цього спектаклю, звісно ж, не є). Ці двоє то розігрують щось на кшталт репетиції вистави, то просто переказують чи розтлумачують сюжет («про що ця історія? про перемогу?» — «про шлях до перемоги»), то навпаки вдають, що не розуміють його («скажу чесно, я з текстом не до кінця розібрався»), то раптом приміряють на себе ролі головних персонажів Артура й Еммелін. Вони навіщось цитують текст англійською, а тоді навіщось дублюють його українською мовою.

Очевидно йшлося про те, щоби «наблизити» барокову оперу до сучасного слухача, зробити її більш зрозумілою, і в той же час відійти від звичної форми. Одначе це радше віддаляє від сюжету, дуже гальмує загальний темп, заданий музикою, причому не так відволікає, як дратує. Актори, до того ж, весь час відступають від тексту Андрія Бондаренка, невиправдано імпровізують, та ще й обтяжують ситуацію русифікованою вимовою («по полям, по лісам», «сцена знятА», «строчки»). Словом, наганяють атмосферу шкільного капусника.

Утім, сценічне втілення музичної частини від режисерки Олени Савчук цілком традиційне, в дусі опери-маски. Згідно жанру, співочі ролі дещо ґротескні, карикатурні, сценічна дія розвивається доволі жваво.

Маска зазвичай закінчувалась спільним танцем акторів і публіки. Сучасні постановники нерідко вдаються до компромісних способів ламання меж та умовностей, наприклад, залучають до музично-драматичних номерів музикантів оркестру. Те саме бачимо й у київській постановці: до фінального хору долучився диригент оркестру й сам заспівав цілий куплет.

Диригент Рок Фарґас співає один із куплетів хору

Дається взнаки певна обмеженість простору: все ж таки філармонічна сцена не призначена для повноцінних театральних постановок. Цю проблему частково вирішують, вдавшись до мінімалізму у плані декорацій — сцену прикрашають лише саджанці живих кленів у горщиках (потім їх висадили у Маріїнському парку на знак пам’яті про загиблих на фронті музикантів). Також і світло (щоправда, дещо надміру яскраве) від художниці Світлани Змієвої створює ілюзію «кількох просторів» — світлові промені прорізають сцену, ніби розподіляючи її на кілька зон, де в одній із них розмістилися співаки, а в іншій (у глибині сцени), музиканти оркестру.

Але найсумніше в цій історії те, що в постановці не з’явилися старовинні інструменти (теорба, лютня, віоли з жильними струнами тощо). Бароковий інструментарій тут представляють лише клавесин (Ольга Шадріна-Личак) і орган-позитив (Наталія Фоменко). І хоч як не чудово, попри невтішні прогнози скептиків, звучала «Київська камерата» (при тому, що ансамбль не спеціалізується на бароковій музиці) — тут загалом переконливо все, і штрихи, і динаміка, й артикуляція, — але тембрально це все одно далеко від виконань барокових європейських оркестрів, від того специфічного шурхотливого звучання. Втім, треба віддати належне запрошеному іспанському диригентові Року Фарґасу — два тижні репетицій з українським колективом не минули даремно.

Музичним фундаментом вистави є злагоджені хори й досконалі вокальні ансамблі (хормейстерка Наталія Хмілевська). За Перселловим задумом, майже всі хористи тут виступають також і сольно, й із цим завданням співаки справились блискуче. Безумовно, перелаштуватися на бароко після класико-романтичного репертуару (що є основою нашої вокальної школи) не так вже й просто.

Зрештою, у сольних партіях часом усе ж прохоплюється зрадливе вібрато (передусім, чомусь у сопрано — Олеся Люба, Соломія Павленко, Олена Піньковська). Тенори радше приємно здивували, вразивши чистотою й природністю голосів (Сергій Біда, Петро Пшеничний, Олександр Пилипчук). Родзинкою барокової опери є контратенор. Втім, хто сподівався тут почути прекрасний голос Романа Меліша (контратенора, добре відомого нам із попередніх барокових проєктів Open Opera) був дещо розчарований, принаймні через те, що Меліш, будучи залученим у постановці, сольно не виступав.

З іншого боку — відсутність соло улюбленого співака компенсували сповна: молоді контратенори Дмитро Запорожан і Тарас Кушнір заспівали не гірше за Меліша. Через деяку компактність виконавського складу (серед 12 співаків дехто виконує відразу чотири, а то й п’ять ролей) подекуди ще складніше вловити перипетії сюжету і роль у них тих чи тих персонажів. Тож чи не найяскравішим у ролі духа Холода видався баритон Роман Арабаджі, передовсім через те, що йому дісталася найвідоміша арія із цієї опери, ба більше, справжній оперний «шлягер» (у мережі, крім знаменитих виконань цієї арії Клауса Номі, Жерара Лене, Якуба Орлінські, можна знайти безліч інших її виконань, у різних темпах і різних вокальних діапазонах).

Гарна музика у принципі здатна виправдати будь-які, навіть найбезглуздіші постановочні ідеї.

Читайте також: