Рецензія. INSO-Lviv, Даля Стасевська та Джошуа Белл у Варшавській філармонії

Українські оркестри рідко виступають на одній сцені разом зі світовими зірками класичної музики. Та повномасштабне вторгнення і десятирічна війна все ж привертають увагу іноземних інституцій до української класичної музики.

Академічний симфонічний оркестр INSO-Lviv спільно з диригенткою Далею Стасевською та скрипалем Джошуа Беллом зіграв благодійний концерт у Варшавській Національній філармонії. Як зазначають організатори, виручені кошти спрямують на гуманітарну допомогу та підтримку українських музикантів. 

«Увертюра» 1943

Розпочали вечір з «Увертюри» Гражини Бацевич, що була написана більше ніж 80 років тому у цій же ж Варшаві. Тоді столиця перебувала в нацистській окупації, а композиторка виховувала однорічну доньку. 

Як пише Діана Амбаче: «Після Варшавського повстання в серпні 1944 року та поранення її [Гражини] молодшої сестри Ванди сімʼя вирішила тікати з дому. Через поспішну втечу рукописи творів Бацевич залишились б у їхньому будинку якби не друг, який їх врятував». Серед цих творів був рукопис «Увертюри». На щастя, їхній дім залишився одним з небагатьох вцілілих у Варшаві.

Декілька премʼєр тих років прозвучали під час підпільних концертів, але «Увертюру» зіграли уже після війни під час І Фестивалю сучасної польської музики у Кракові 1 вересня 1945 року. Як зазначає музикознавця Беата Болеславська-Левандовська, увертюра написана у формі «виразної симфонічної прогресії з чітко окресленими контрастними «тематичними» площинами». 

Початкові три удари на литаврах продемонстрували пульс «Увертюри». Струнна група, завдяки жвавому та чіткому диригуванню Далі Стасевської, тримала цей заведений механізм. З появою мідних духових цей рух став максимально наповнений та збалансований. В Andante віолончель, валторни та деревʼяні духові призупиняють цей потік енергії та надзвичайно вправно і спокійно виконують свої мелодичні лінії. Настрій тут зовсім інший — спокійно-споглядальний та медитативний. Характерний для увертюри ритм та нестримні пасажі струнних — повертають нас в загальний настрій частини Allegro energico. Після останнього акорду здавалося, наче з оркестр «видихнув з полегшенням». 

Безперечним центром програми став концерт для скрипки з оркестром ор. 66 Томаса де Гартманна. Віднайденням та пропагуванням його творчості займається ціла команда послідовників «Проєкту Томаса де Гартманна». Ймовірно, для запрошення Джошуа Белла залучена не однорічна праця цієї команди, що заслуговує на повагу та підтримку цього проєкту. Власне Джошуа коментує цей концерт як один з найкращих, що були написані у ХХ столітті.

Томас де Гартманн 

Композитор народився в селі Хоружівка Сумської області, протягом життя неодноразово тікав то від війн, то від революцій. Попередню композиторську освіту здобував приватно у Антона Аренського та Сергія Танєєва. Згодом, коли вступив у Санкт-Петербурзьку Імператорську консерваторію, компонував під керівництвом Миколи Римського-Корсакова. 

На початку ХХ століття у Мюнхені Гартманн знайомиться з Василем Кандинським. Тут молодий композитор так рефлексує на свою творчість:

«Музика в Німеччині зайшла в глухий кут… Мені здавалося зрозумілим, що потрібно знайти нові форми і техніки, а понад усе я хотів знайти власний шлях. Невдовзі я знайшов це завдяки живопису». 

Така колаборація смаків з Кандинським, який свою мистецьку освіту здобув у Києві (в художній школі Мурашка), вказує на взаємодоповнювання творчості один одного, не зважаючи на те, що Кандинський був старший за Гартманна на двадцять років. 

Для Томаса де Гартманна важливим було внутрішнє духовне зростання. Цей запит задовільнив Георгій Гурджієв — грузинський містик та провідувач ідеї безсмертної душі. Разом з ним та його послідовниками подружжя Гартманнів тікають з революційної Росії у 1917 році та деякий час живуть у Сочі, Тбілісі, Константинополі, Берліні, Парижі та Америці. У Франції засновують «Інститут гармонійного розвитку людини», де відбувалась фізична та духовна праця за настановами Гурджієва. Паралельно з цим Гартманн компонував та навчав музиці.

Врешті з невідомих причин Гурджієв розриває стосунки з усіма старшими учнями та ненадовго подружжя Гартманнів оселяється в Франції. Тут композитор написав декілька концертів, один з яких для скрипки та оркестру, у той же 1943 рік, що і «Увертюра» Гражини Бацевич. 

Українська премʼєра у Варшаві 

Так історія привела нас на Варшавську премʼєру цього твору. Впевнена харизматична хода та впізнавана голлівудська посмішка Джошуа Белла в поєднанні з увагою публіки сотворили щедрі та захопливі аплодисменти. А також багатообіцяюче завмирання перед замахом руки Далі Стасевської.

З першого ж акорду концерту Джошуа запанував над оркестром, а його інтонування високих нот на мить зупинило час. Початковий настрій першої частини Largo-Allegro точно відповідає задуму композитора про «привида скрипаля, що блукає вночі розореними війною українськими степами, граючи свої моторошні й скорботні пісні» (з листа Гартманна до своєї дружини Ольги).

Раптові «вибухи» у перкусійній групі інструментів вказують на спустошені, але все ще небезпечні, поля. Фінська диригентка українського походження Даля Стасевська тримає в своїх міцних руках цілий оркестр та енергетично захоплює й перші глядацькі ряди. Під чіткими замахами та вказівками Далі виникають шалені звукові наростання, а часом вони моторошно нагадують «прильоти». 

Трансформація танцю в Andante religioso у партії соліста становить виклики для нього ж. Джошуа Белл пристрасно та не жаліючи жодного волосу на смичку провадить цей танець до третьої частини концерту Tempo di Minuetto. Тутті оркестру надзвичайно зібране та зігране, налаштоване на патосний фінал.

Тема соліста несеться стрімголов, неначе степом мчаться козаки, а в поєднанні з оркестром — це уже не одинокий скрипаль, а частина великої родини, яка бореться разом. Такий творчий дух замикає цей концерт, а музиканти отримують хвилю аплодисментів та захвату. 

Колаж з мелодії, симфонії та мініатюр

Наступним об’єднувальним елементом програми стала усім відома «Мелодія» Мирослава Скорика. Скільки б разів її не виконували, та кожного разу іноземна публіка переймається та захоплюється цим твором. У виконанні оркестру, за подачею диригентки, твір звучав піднесено. Така інтерпретація додала нових фарб та витерла сльози, які ще проллються наприкінці концерту. 

«Симфонієтою» Євгена Станковича повернулись у полістилізм цього вечора. На відміну від «Увертюри» Бацевич, цей твір оркестр виконував значно вправніше та впевненіше. «Симфонієта» (1971 рік) написана Станковичем у молоді роки його творчості, що відчувається у цій музиці. Жвавість та завзятість цього твору зчитується з виконання оркестру INSO-Lviv. 

«Симфонієта» має підзаголовок “In modo collage”. У ній «колажується»: прелюдія Баха до-мінор із першого тому Добре темперованого клавіру, цитата з Бетховена та драматизація протиставлень (радість-горе, свято-траур), що характерно для творчості вчителя Євгена Станковича — Бориса Лятошинського.  

У першій частині оркестр під цілеспрямованим керівництвом Далі Стасевської розкриває великі настроєві контрасти. Елегійність та грайливість духової групи показує їх з нетипової тембрової сторони. Перекликання між інструментами у другій частині асоціюються з різного роду краплями на воді. Неначе це різні предмети і у різний час занурюються у воду, і тільки вухо намагається встигнути відловити усі ці точки. У фіналі ж бахівські шістнадцяті накручують наші нервові клітини неначе дзиґу та мягко відпускають з цими відчуттями у антракт. 

Опісля 15-хвилинної перерви деякі слухачі залишили залу не знаючи, що Джошуа Белл підготував ще декілька мініатюрних цікавинок, а саме — ноктюрн Мі-бемоль мажор (ор. 9 №2), ноктюрн До-дієз мінор (ор. 20) Фридерика Шопена (в аранжуванні для скрипки та оркестру) та Скерцо — Тарантелу (ор.16) Генрика Венявського.

Якщо ж у ноктюрнах Джошуа Белл показував усі свої вміння співати на скрипці і оркестр з легкістю підтримував цю пісню, то у Скерцо колеги соліста були завжди напоготові. Рідко пасажі Джошуа були такими передбачуваними, а вертикаль з оркестром — чітка. Соліст неймовірно взаємодіяв з диригенткою, часом навіть підскубуючи голівкою смичка. Думаю, що дихати в один час з Джошуа цілому симфонічному оркестру було важко, але азартно. 

Те, що сьогодні найважливіше

Гімн України останнім прозвучав на концерті. Організатори таким чином підвели лінію та прямолінійно показали, хто сьогодні був на сцені та що зараз є найважливіше. Слідуючи за тими, хто поклав руку на серце та підспівував, можна було впізнати «своїх» — їх було чимало. 

Такий благодійний концерт оркестру INSO-Lviv з великим акцентом української музики в програмі та провідним солістом Джошуа Беллем і диригенткою Далею Стасевською показує, що культурні звʼязки надалі створюються, це безперервний та довгий процес. Запис концерту здійснювало Medici.tv, а за тиждень після концерту медіа The Guardian опублікувало щиру розмову з музикантами та організаторами, у якій чітко розставлені акценти наших реалій. 

«Цей твір [концерт для скрипки з оркестром Томаса де Гартмана] — як і інші українські твори, які оркестр готується виконати у Варшаві — є відкриттям і утвердженням української музичної спадщини…»

 «…Володимир Путін прямо сформулював вторгнення в Україну як війну за культуру та ідентичність…»

 «Я подумала: «Поки ми будемо грати українську музику, доти її неможливо знищити» — Даля Стасевська.

Часто такі проєкти коштують довгих годин репетицій музикантів, навіть у день концерту. Також це про важкі перетини кордонів та не стовідсоткове втілення усіх робочих планів через постійні тривоги, як зовнішні, так і внутрішні. Це робота, яка рідко окуповується через ряд чинників, що є погано для довготривалих стосунків з українською музикою та митцями.

Але коли робити щось, то робити максимально добре і професійно — від електронно представленої програми концерту до комунікації зі сцени до слухачів. Це праця, в якій кожен учасник бачить і розуміє мотивацію — і це основне. Така мотивація відчувалась від виходу першого музиканта на сцену та до останнього аплодисмента в залі.