Неповторний концерт високої кухні у горор-комедії Марка Майлода «Меню»

Унікальний вечір з авторською кухнею відомого шеф-кухаря, мішленівський ресторан на відокремленому острові, поїздка розкішною яхтою, чарівна природа та всесвітньо відомі особистості за сусідніми столиками. Така подія трапляється раз на все життя, але режисер Марк Майлод (Mark Mylod) перетворив її на останню для своїх героїв.

Важливу роль у створенні необхідної атмосфери зіграв композитор Колін Стетсон (Colin Stetson) — автор саундтреків до відомих фільмів жахів «Барва з позамежжя світу» (за мотивами оповідання Говарда Лавкрафта) та «Спадковість» (один з найкращих фільмів цього жанру 2018 року за версією критиків).

Як Коліну Стетсону вдається досягнути ідеального та нетривіального звучання, яке значно підсилює відчуття страху у глядачів — далі в матеріалі. 

Аппетайзер

Як стверджує Стетсон, він не працює у якомусь певному жанрі — проєкти він обирає виключно за цікавою сюжетною лінією. Саме з прочитання сценарію починається його робота над партитурою.

То про що ж фільм «Меню»? Події розгортаються на ізольованому острові в одному з найпрестижніших мішленівських ресторанів — з унікальною кухнею та власною концепцією. На званий вечір, за особистим запрошенням самого шеф-кухаря (передбачувано, доволі ексцентричного), прибувають вибіркові гості. Серед них — ресторанна критикиня (після відвідування якої багацько ресторанів зачинилися), партнери власника ресторану (які звісно ж ухиляються від податків), кінозірка (сумнівних фільмів, які вже давно непопулярні), постійні клієнти (які мають багато грошей, але не вміють насолоджуватися тим, що купляють), фанат гарної їжі (який розрізняє усі смаки, а також серйозно сприймає будь-які дивакуватості свого кумира — шеф-кухаря цього ресторану) і одна випадкова гостя. Саме завдяки останньому персонажу режисер Марк Майлод вводить елемент комедії, демонструючи абсурдність дій усіх присутніх та висміюючи екзальтовану концепцію високої кухні.

Увесь сюжет обертається навколо страв та перформативної кухні, за допомогою яких розкриваються таємні секрети гостей та шеф-кухаря, а також справжні наміри останнього щодо присутніх, які опинилися у пастці шаленого генія.

Загалом уся картина повністю відповідає заявленому жанру горор-комедії, а також є чудовим прикладом органічного поєднання та створення цілісної картини одночасно на кількох рівнях — візуальному, аудіальному та сенсовому.

Страва 1-4

Працюючи над музикою для фільму «Меню», Колін Стетсон формував кістяк саундтреків на фортепіано та своєму рідному інструменті — саксофоні. Втім, це не завадило надалі додати весь симфонічний оркестр, національні інструменти та незвичні інтонації.Найбільше, що виділяється впродовж всього фільму — це ритмічне піцикато, скрипкове та фортепіанне. Саме його композитор визначає як фундаментальну метричну поліритмію, що рухає музичне полотно від початку і до кінця.

Але якщо струнні піцикато покликані передавати пишність заходу та азарт, то фортепіанне піцикато, або навіть не щипки, а удари по струнах, характеризують агресію та тривожність. 

Далі вся партитура тримається умовно на трьох стовпах: перший — мрійливі, хвилеподібні арпеджіо на саксофоні, другий — це гротескні, насмішкуваті, навіть звірячі набори звуків, які покликані передавати ці настрої. І нарешті окремий третій стовп — це хорові елементи, які привносять у фільм відчуття сакрального дійства та фатальності.

Окрім струнних, саксофону, фортепіано та голосу, у тому числі й самого Коліна Стетсона, були використані ніккельхарпа (шведський народний інструмент на кшталт колісної ліри) у поєднанні з контрабасним кларнетом. Таке поєднання дозволило утворити ефект пульсуючого серцебиття на межі з низьким гарчанням.

Саме завдяки додаванню ніккельхарпи та введенню у партитуру дерев’яних духових інструментів Колін Стетсон створює темну та напружену атмосферу в музичній партитурі.

Загалом, як зазначає композитор, він надихався бароковою музикою і саме тому саундтрек до «Меню» вражає чистотою, монументальністю та періодично пафосом, який підсилює іронічність подій, що відбуваються на екрані, а також дозволяє підкреслити деякі «величні, дуже церковні моменти одкровення». Також цього ефекту композитору вдалося досягнути завдяки мінімальному використанню електронних інструментів. Єдиний синтезатор, який було залучено — рідкісний духовий синтезатор Lyricon.

При цьому Стетсон не обмежувався у звичному використанні інструментів та побутових предметів.

 

Palate cleanser

Перед тим як перейти до аналізу лейттем та загалом поєднання картинки і музики, ось декілька цікавих елементів, використаних Коліном Стетсоном при створенні саундтреку:

⇒ Оскільки ми маємо справу з кухнею, то при створенні певної категорії звуків використовувалися скляні келихи у якості перкусійних інструментів. Саме їх Стетсон застосував у якості заміни синтезатору чи будь яких штучних ефектів.

⇒ Крім келихів з водою, у партитурі використовувалося звучання каструль, сковорідок та посуду.

⇒ У незвичний спосіб застосовувалися тибетські чаші – на них грали виделками.

⇒ Певних глибоких басів Стетсону вдалося досягти завдяки власному голосу, подвоєного групою з восьми контрабасів.

⇒ Дехто порівнює саундтрек фільму «Меню» з творчістю шведського метал-гурту Meshuggah. Стетсон цього не заперечує і навіть підтверджує, що надихався їх творчістю під час створення музики до цього комедійного горору.

 

Страва 5-6

Розібравшись з залученим інструментарієм, переходимо до загальної будови саундтреку фільму «Меню». Розпочинається все доволі символічно — з темного екрана та налаштування оркестру. Композитор та режисер неначе одразу налаштовують глядача на виставу чи концерт.

Далі йде блок мажорної музики, яка своїм богемним звучанням вторить ідилічним пейзажам, передчуттям грандіозного перформансу. Завдяки солюючим струнним глядач неначе переноситься до королівського палацу 18 століття на бароковий концерт.

Під час загальних кадрів природи острова, на якому розташувався ресторан, були використані здебільшого духові інструменти та хорові елементи, що моментально викликало алюзію не лише до більшості документальних фільмів про природу, але і до циклу філософських фільмів режисера Рона Фріке «Хронос», «Барака» та «Самсара».

Тривожні мотиви вводяться лише у моменті знайомства героїв із самим рестораном, а справжні горор-мотиви, створені завдяки флажолетній техніці, переходом у мінор, додаванням перкусії, поліритмії та поліфонії, загалом поступовим ускладненням та нагромадженням партитури, проявляються під час третьої справи. Саме у цей момент у самому сюжеті відбувається злам в сторону чогось темного та страхітливого, що готується для учасників вечері.

Не дивлячись на те, що у фільмі немає лейттем героїв, все ж можливо виділити декілька блоків. Про один з них згадує сам композитор Колін Стетсон в одному з інтерв’ю. Він зазначає, що не дивлячись на те, що іноді у саундтреку у певний час виринають певні елементи що характеризують певних людей, все ж більша частина цієї нашарованою, роз’єднаної та зіставленої майже математично поліритмії належить самому меню.

Тим часом в одній зі сцен, що ілюструється конкретним саундтреком «Our Side or Theirs», можна виділити додатково дві теми, які розділяють гостей та команду кухарів. Їхня відмінність, закладена у сценарії, проявляється у використанні певних музичних елементів. Кухарям властиві різкі, ритмічні звуки. У всіх епізодах, пов’язаних з приготуванням їжі та залученням кухарів незмінно присутні піцикато, перкусії тощо. Водночас гості проілюстровані більш пластичними, мелодійними звуками із використанням духових інструментів, тібетських чаш та голосу.

Такий музичний поділ і вибір прийомів обумовлений тим, що гості частково перебувають у наївному нерозумінні та натхненному стані від перформансів, навіть якщо і відчувають певну загрозу. У той самий час кухарі чітко усвідомлюють свою роль цього вечора та чим він має закінчитися — саме тому їх лейтмотиви жорстокі та не залишають натяку на співчуття.

Що ж стосується самого меню — воно має також цікаву музичну ілюстрацію. По-перше, музичний супровід здебільшого відбувається під час приймання їжі, презентація її та ідеї страви шеф-кухарем, або ж під час перформативної частини вечері, яка також є невід’ємною частиною меню. Перехід між стравами відбувається завдяки удару в долоні шеф-кухаря. У цей момент перериваються будь-які розмови, обривається закадрова музика та зупиняється рух на кухні.

У періоди, коли між учасниками вечері ведуться просто розмови, які не стосуються меню, а лише розкриваються їх особистості – будь-яка музика відсутня.

Десерт

Останній трек, попри жахливість ситуації, звучить у мажорі. Його будова та звучання, з поступовим хвилеподібним наростанням звуку з повторюваними інтонаціями нагадало мені музику Ріхарда Вагнера, а саме увертюру опери «Золото Рейна». Враховуючи загальну ідею режисера створити сцену очищення вогнем, абсолютно органічно звучать надзвичайно високий струнний регістр та хорові мотиви. 

Зважаючи на такі прийоми, буде цілком логічно, якщо у цей момент глядач перебуватиме у стані екзальтації та пройде етап катарсису. 

Фільм «Меню» — це той випадок, коли кожний пласт, від сюжету, операторської роботи та музики, можна розглядати окремо. Однак при цьому вони існують у тісному зв’язку один з одним, фактично нерозривно, доповнюючи один одного новими сенсами. Тож цей фільм можливо розглядати у різних площинах, відкриваючи для себе щось, в залежності від набутого досвіду. Якщо «Меню» викликало у вас певні алюзії – обов’язково діліться у коментарях.