«Мій дім на двох ногах»: Переживання та проживання

 

 

Чекають вечора люди, схожі на равликів,

так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.

Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.

Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Сергій  Жадан

 

З чим може асоціюватись потяг? З передчуттям мандрівки, яка обіцяє гарні враження? Гіркотою вимушеної розлуки з близькою людиною та надією на скору зустріч? Чи радістю від довгоочікуваного повернення додому? Цей перелік міг би скінчитися якби ми жили в ідеальному світі, де на схід від державного кордону України знаходиться пуcтеля, море,  або цивілізована країна. Втім, реальність полягає в тому, що для сотень тисяч українців потяг став образом  невідомості, невизначеності та розпачу.

У перформансі під назвою «M.H.O.T.F. або Мій Дім На Двох Ногах» від INSHA DanceCompany віднаходить своє втілення стан розгубленості та відчаю перших днів повномасштабного вторгнення. Виставу на музику Віктора Рекала створили хореографи Ілля Мірошниченко та Катерина Кузнецова. Балет концентрується навколо досвіду людей, які вимушено покинули свої домівки. Видається символічним те, що перший показ «M.H.O.T.F» відбувся не «вдома», а в Німеччині — в межах фестивалю Sommerakademie 2023, який пройшов у квітні при центрі сучасного танцю Tanzfaktur. І ось, 6–го жовтня балет повернувся додому, до Києва, та пройшов на сцені Київської Опери.

Трагедія загальна

Доки глядачі шукають свої місця, роздивляються програмні буклети та просто-таки спілкуються в очікуванні вистави, лунає стукіт коліс потяга.  Світло непомітно переходить до цілковитої темряви, знаменуючи закінчення дня. Процес цей тривав доволі довго та з якогось моменту викликав почуття безкінечного очікування та тривоги. Завіса підіймається і перед глядачем постає туманний нічний перон, де видніється чорний силует, схожий на вагон. Єдине джерело світла — мерехтливий ліхтар.

Пʼятеро героїв. Хто вони та звідки? Куди тримають шлях? Що їм довелось пережити? Чи зможуть вони повернутись додому? Все, що знає глядач — це те, що ці люди втратили свій дім. Кожна мізансцена викликана продемонструвати різні сторони цієї трагедії. На початку вистави кожен з персонажів тягне свій візок. Але чому їм так важко це дається, якщо візок пустий? Ця ідея знаходить втілення в одному з наступних епізодів: на візках тепер невимовно важкі мішки, але, як виявляється пізніше, — в них один пісок. Що взагалі вартують окремі речі, коли в тебе відбирають найцінніше?

Окрім втрати дому герої зіштовхуються з небезпекою для власного життя. Вони ховаються від вибухів під однією парасолею. Хотілось би знати, що це — авторська вигадка для гостроти сюжету, втім в голові одразу виникає спогад про удар по вокзалу в Краматорську в квітні минулого року. Саме в цей момент приходить чітке усвідомлення того, що те, що транслюється в перформансі є не апокаліптичною антиутопією, а жахливою реальністю. 

Трагедія особиста 

Кожен проживає травматичний досвід по-своєму. Найбільш показовим став хореографічний монолог однієї з героїнь (Катерина Сініцина). Глядач стає свідком розуміння персонажкою власної безвиході. Як наслідок, вона переносить стан, який видається на панічну атаку. Дівчина судомно перебирає розсипаний по сцені пісок, ніби намагаючись віднайти в ньому своє колишнє життя. Бажаючи запевнитись принаймні у власній реальності, героїня постійно торкається до себе та дає собі ляпасів у намаганні заспокоїтись та зібратись. 

Фоном для особистісних переживань стає ідея взаємної підтримки. Плин часу втрачається, про що нам свідчить зміна освітлення сцени від дня до ночі на початку та від ночі до дня — до кінця вистави. Герої, втомлені довгою дорогою, засинають стоячи, паралельно підпираючи один одного, а також — діляться одягом із виснаженою героїнею Анастасії Решетнік.

В очікуванні світанку

Музика Віктора Рекала конкретизує зміст та сенс перформансу. Композитор використав свою вже відому сюїту «Сім простих світанків» для віолончелі. Спершу виникає дисонанс між музикою сюїти, яка описує «світлі мирні ранки», та пригніченим сюжетом балету. До того ж він не має логічного завершення. Як і війна, дорога пʼяти персонажів триває досі. Вони нікуди не прибули та, скоріше за все, не мають гадки, коли це станеться. Втім, об’єднавши музику та сюжет разом, ми отримуємо нову рису балету, а саме — просвітлену журбу.

За словами композитора, «для Іллі [Мірошниченка] саме ця музика [музика сюїти] була референсом того, що саме він хотів би відчувати у виставі». Віктор Рекало оновив сюїту, переклавши її для струнного квінтету та додавши декілька важливих маркерів. Найочевидніше — цитування Струнного квінтету Франца Шуберта. Щемляча музика другої його частини використовується двічі. В звучання першого проведення вклинюється звук сирени — як символ втручання війни в життя людини та нагода для рефлексій німецькою публікою.

Друга ж згадка цієї музики завершує балет. Таким чином, знак питання, поставлений сюжетом, урівноважується музикою, яка сповнена болю та надії. Окрім цього, в балеті декілька разів лунала тема пісні «Пливе кача»  в різних ритмічних варіантах. Віктор Рекало зазначив, що Квінтет Шуберта — це свідома цитата, але алюзія на лемківську пісню, яка стала символом боротьби українського народу, — випадкова. 

Що таке дім?

Ілля Мірошниченко вказував на те, що під час роботи над балетом в Німеччині, кожен з артистів висловлював в танці свої власні почуття щодо перебування за сотні кілометрів від рідного дому. Для Віктора Рекала музика «Світанків» — це його власний «Дім на двох ногах», висловлений в музиці.

Цей балет не дає відповіді, але ставить запитання. Кожен глядач мав змогу зануритись в саморефлексії та визначити, що він розуміє під словом «дім». Виявляється, що слово, яке складається з трьох букв, може налічувати безліч сенсів. Ілля Мірошниченко в одному з інтервʼю зазначає, що «дім — це шлях». Ця ідея втілюється в балеті завдяки відмові від приходу до певної точки наприкінці.

Втім, автори не навʼязують своє бачення, а звертаються з проханням до глядача знайти відповідь самостійно. Саме тому цей твір однаково тонко відчує і той, хто сприймає дім як місце комфортного та безпечного життя, та той, для кого дім є більше духовним поняттям, ніж фізичним. Всіх обʼєднуватиме бажання залишатися там, принаймні — в «домі, на своїх двох ногах».

---

Цей текст створено на кошти наших читачів. Ви також можете підтримати нас підпискою на Patreon, або одноразовим переказом коштів.